Страница 40 из 42
Тут Нен-Сагор скінчив, бо четверо солдатів полковника Дубла підійшли ззаду і затулили Нен-Сагорові рота. Потім вони метко напнули на нього одну з ковдр, зірвану з вікон у покоях 3 сер О, і вмить спеленали його не гірше дійшлої повитухи. Тоді вони піднесли цей живий сувій над головами й так пронесли його через натовп. Дійшовши до поліцейського “доджа”, вони жбурнули туди цей сувій, який ще так недавно був старим лікарем Нен-Сагором. Машина зразу рушила, і десятеро поліцеймотоциклістів, зімкнувшися колом навкруги, рушили разом із ним. Вмить вони завернули за ріг головної вулиці, а ще через п’ять хвилин на верховині Марданського перевалу закурілося сивим димом моторів…
Гірський вітер зовсім хутко розвіяв цей дим.
Три тисячі очей дивилися туди, поки цей дим зовсім не розтанув. Коли він розтанув, ці три тисячі очей звернулися до полковника Дубла, що стояв на східцях Сольготелю, позаду двох батальйонів піхоти, набраних з двадцяти національностей південної Індії. Англійські сержанти стояли на чолі кожного взводу.
— З плеча! — скомандував полковник Дубл, і тисяча солдатів, як один, зірвали гвинтівки з пліч і приставили їх до ноги.
Перед полковником Дублом стояв півторатисячний натовп гірських красунів. Високі кремезні хлопці стояли поруч струнких дівчат. Могутні діди стояли поруч здорових дітей. Це були три сонячні покоління старого лікаря Нен-Сагора.
Полковник Дубл усміхнувся, подумавши, що четвертого покоління вже не буде.
Але полковник Дубл перестав усміхатися, коли подивився ближче в очі натовпові. В цих очах він прочитав відповідь натовпу на цю його думку. Очі натовпу недвозначно відповідали йому, що й полковник Дубл є останнім представником свого покоління.
— В штики! — оскаженіло загорлав полковник Дубл.
Тисяча солдатів, як один, забряжчали амуніцією, перекинувши гвинтівки на руку.
Натовп був беззбройний — в сонячному Геліополі всієї зброї було чотири старовинні мушкети, якими вітали Свято врожаю. Тому натовп повернувся спинами до штиків і тихо розійшовся в п’ять радіусних вулиць Геліополя.
Полковник Дубл ще раз за своє життя всміхнувся звитяжною усмішкою переможця. Він скомандував “до ноги” і велично поглянув на своїх солдатів.
Солдати стояли похмурі. Вони не смакували радощів перемоги.
Думбадзе з Коломійцем пакували свій чемодан. Вони робили це неохоче, але досить-таки швидко. Вони зійшлися на тому, що це таки треба зробити.
— Власне, — сказав Думбадзе, — може бути два варіанти нашого майбутнього: або 3 сер О запропонують нам вирушати разом на літаку сера Імлійса, або сер Імлійс заарештує нас і запропонує летіти разом із 3 сер О на цьому ж літаку. І в тому, і в тому разі чемодан треба пакувати.
- Є ще й третє “або”, - зауважив Коломієць, — про нас просто можуть забути.
— Сумніваюся, — скептично відкинув таку гіпотезу Думбадзе, — або нам і далі вірять, і тоді нема підстав про нас забувати, або нам уже не вірять, і тоді знову ж таки нема підстав про нас забувати.
— Я волів би, проте, — розмислив Коломієць, — наперед трохи порадитися з місіс Ліліан. Це, власне, єдина особа, що могла б висловити тут об’єктивний присуд.
— Я з вами цілком згодний. Давайте спробуємо це зробити, поки нам ще не пропонують летіти або поки нас не арештовують.
Думбадзе з Коломійцем протелефонували на квартиру місіс Ліліан. Відповіді звідтіля не було. Вони протелефонували до Спектрарія, на квартиру Ями. Звідтіля відповіді також не було.
— Дивно, — розчаровано сказав Коломієць.
— Дивного, — відказав Думбадзе, — нічого нема. Що не кажіть, а останні події неабиякі. Або місіс Ліліан, до краю знервована, бродить десь по місту, або, добре зваживши всі обставини, вчасно потурбувалася не мозолити очей членам ревізійної комісії, а особливо — губернаторові. Так чи так, її нема, і я дуже шкодую, що ми не можемо навіть попрощатися з нею.
- Ідея! — раптом скрикнув Коломієць.
— Викладайте її сюди!
— Я гадаю, є одна особа, яка повинна знати, де нам шукати зараз місіс Ліліан.
— Ви говорите про…
— Ви не помиляєтеся, я говорю про Альберта Сю.
Думбадзе хитро поглянув на свого товариша.
— А ви маєте рацію, друже. Скажу одверто…
— Не будемо, друже, шукати причин, але останні дні місіс Ліліан дуже часто можна було побачити в компанії цього горбатого клерка.
- І то — здебільшого наодинці. Ви праві, ми зараз повинні дізнатися в нього.
Думбадзе підійшов до дзвінка і подзвонив до швейцарської.
Через дві-три хвилини до кімнати з’явилася молода красуня Мехта.
— Добридень, Мехто, — привітав її Думбадзе, використовуючи всі, здобуті за ці дні, слова з мови гінді, бо Мехта погано розуміла англійський діалект, — добридень, Мехто, ми хочемо просити вас піти до містера Сю, — знаєте, цього маленького горбатого урядовця англійських джентльменів, чорт би їх побрав, і покликати його до нас. Скажіть йому, будь ласка, що ми дуже хочемо його бачити.
— Урядовця Сю нема, — відказала Мехта. — Урядовець Сю пішов у гори.
— В гори? Чорт забирай, саме час для прогулянки!
— Урядовець Сю не пішов гуляти, — сказала Мехта, — урядовець Сю пішов у гори зовсім.
— Що?
Товариші спантеличено перезирнулися.
— Ви кажете, він пішов зовсім?
— Так.
— Ф’ю! Нічого не розумію, — признався Думбадзе. — Що це з ним?
Мехта не порахувала це за запитання донеї і стояла мовчки. Деякий час помовчали й Думбадзе з Коломійцем. Коли Мехта, почекавши ще трошки, повернулася до дверей, Думбадзе схопився до неї.
— Стривайте, Мехто! Може, ви тоді знаєте, де нам зараз знайти місіс Ліліан? Місіс Ліліан, розумієте?
— Лі?
— Ну так, Лі.
Замість відповіді Мехта встромила руку за свою пов’язку і добула відтіля конверт.
— Ось, — простягла вона його Думбадзе, — це лист Лі до вас обох. Вона сказала мені віддати цього листа вам, якщо ви спитаєте про неї. Коли б ви про неї не спитали, то вона веліла мені листа спалити.
Здивовані, зраділі й схвильовані Думбадзе з Коломій-цем вхопили листа. Вони розірвали конверт і розгорнули папір. Так, це був лист від місіс Ліліан. Ось що писала вона:
“Дорогі товариші!
Цей лист, можливо, і не здивує вас, бо після подій останніх годин ви, мабуть, уже звикли не дивуватися ні з чого. Коли ви читатимете цього листа, мене вже давно не буде в Геліополі. Рівно через десять хвилин після того, як поліцейське авто повезло через Марданський перевал безталанного Нен-Сагора, нашого батька, інше авто — наше авто — через північний перевал повезло мене з товаришами в гори. Дорогою через кряж ми виїдемо в долину й повернемо на південь. Не знаю, чи доведеться коли ще зустрітися нам. Можливо, і доведеться, але — за інших обставин. Щодо мене, то я раджу вам негайно покинути Геліополь і якнайшвидше зникнути з наших місць. Нен-Сагора вам уже не побачити. Боюся, дуже боюся, що й мені його не побачити більше, — недарма існує у нас в Індії прислів’я: “Що взяв англієць, нехай і тимчасово, того ніколи не бачити індові”. Коли ви читатимете цього листа, я з товаришами плакатиму над пам’яттю Нен-Сагора, як над пам’яттю мертвого… Тікайте з Геліополя, щоб не потрапити й вам англійцям до рук, не наважуйтеся спростувати старе індійське прислів’я, цитоване вище. Вам нічого вже робити в Геліополі — нічого більше з наукової галузі, що цікавить вас, ніхто вам не скаже. Це міг би зробити тільки Яма, мій брат, але він іде разом зо мною, він також залишає наш рідний Геліополь.
Нен-Сагор був великий учений, великий науковий діяч. Але, на жаль, він був тільки науковий діяч, тільки вчений. Це неправильно. Неправильно й те, що тільки наукових діячів хотів він зробити із нас. Неправильно й те, що впорядження і поліпшення людського життя він бачив тільки в біологічному оновленні людського організму, в оновленні людини. Саме життя довело йому, що він помилився, що цього надто мало. Та… він зрозумів це надто пізно для себе. Він надто пізно зрозумів (та й чи цілком він зрозумів це?), що про оновлення людини можна говорити тільки після оновлення самої землі, - оновлення, тобто кардинальної зміни тих соціальних стосунків, що є на ній. Тоді, як стане нова соціальна система, про оновлення людини не доведеться й говорити, — воно прийде само, як логічний висновок з оновленої, нової соціальної системи. Наукова теорія Нен-Сагора — це найпростіша з наукових теорій нашого часу. Але щоб могти здійснити її, треба повалити старий світ.