Страница 9 из 112
Розділ 1
Ми були в Кофтоні вже два тижні, а я й досі губилася. Містечко лежало в глибині материка, на заході Новозем’я, за багато миль від гавані, де ми пристали до берега. Незабаром ми збиралися рушити далі, заглибитися в дикі хащі на території земені. Можливо, тоді змогли б почуватися в безпеці.
Я звірилася з маленькою власноруч намальованою мапою і повернула в інший бік. Ми з Малом щодня зустрічалися після роботи і поверталися до пансіону разом, але сьогодні я пішла купити щось на вечерю і геть заблукала. У моєму наплічнику лежали пироги з телятиною і капустою, які дуже химерно пахли. Господар крамнички запевняв, що це новоземські делікатеси, та я щось сумнівалася. Байдуже. Останнім часом усе однаково нагадувало на смак золу.
Ми з Малом опинилися в Кофтоні в пошуках роботи, яка б забезпечила нас грошима для дальшої подорожі на захід. Містечко було центром торгівлі
юрдою
, оточене полями невеличких помаранчевих квіточок, які люди жували тоннами. У Равці стимулянт вважався розкішшю, але дехто з моряків «Ферргадера» вживав його, щоб не заснути під час довгих вахт. Чоловіки-земені полюбляли запихати сухі квіточки між губою і яснами, навіть жінки носили їх на зап’ястях у вишитих кисетах. Кожна вітрина, яку я минала дорогою, рекламувала інший сорт: «Яскраволист», «Присмерк», «Дхока», «Товстуха». Я побачила, як елегантно вдягнута в пишну сукню дівчина нахилилася й виплюнула цівку соку іржавого кольору в латунну плювальницю, встановлену біля входу до крамниці. Мене мало не знудило. Подумалося, що ця звичка земені мені не загрожує.
Зітхнувши з полегшенням, я повернула на головну вулицю міста. Принаймні тепер розуміла, де опинилася. Кофтон досі не здавався мені справжнім містом. Було в ньому щось сире й незакінчене. Вулиці здебільшого не бруковані, й мені весь час здавалося, що будиночки з пласкими дахами й хисткими дерев’яними стінами ось-ось розсиплються. Проте в усіх були скляні вікна. Жінки в місті вдягалися в оксамит і мереживо. Вітрини крамниць хизувалися солодощами й різноманітними прикрасами, а не гвинтівками, ножами та олов’яними каструлями. Тут навіть жебраки носили черевики. Ось який вигляд мають країни, над якими не тяжіє облога.
Минаючи крамничку з джином, я краєм ока помітила темно-червоний колір. «Корпуснійці!» Миттєво відсахнулася й втиснулася в тінисту місцину між двома будівлями; серце несамовито гупало, а рука вже тяглася до пістоля на стегні.
«Спершу кинджал, — нагадала я собі, витягаючи зброю з рукава. — Намагайся не привертати увагу. Пістолем користуйся лише в безвиході. Силу використовуй лише в крайньому разі». Не вперше я засумувала за зробленими Творцями рукавичками, які довелося залишити в Равці. Вони були підшиті дзеркальцями й дозволяли засліпити суперника в контактному бою — чудова альтернатива розсіканню когось навпіл за допомогою Розтину. Утім, якщо мене помітив Корпуснієць-Серцетлумачник, я, можливо, не матиму вибору. То Дарклінґові улюблені солдати, які можуть без жодного удару зупинити моє серце або розчавити легені.
Я чекала, стиснувши вологими руками руків’я кинджала, а тоді нарешті зважилася зазирнути за ріг. Побачила навантажену діжками бричку. Погонич зупинився, щоб побазікати з жінкою, донька якої нетерпляче витанцьовувала поруч, кружляючи і змахуючи темно-червоною спідничкою.
Просто дівчинка. Жодного Корпуснійця навкруги. Я знову притулилася до стіни будинку і глибоко ковтнула повітря, намагаючись заспокоїтися.
«Так буде не завжди, — переконувала я себе. — Що довше ти будеш на волі, то легше тобі вестиметься».
Одного дня я прокинуся після позбавленої жахіть ночі й безстрашно піду вулицею. А тим часом не забуватиму про свій тоненький кинджал і мріятиму про переконливу вагу гришинської сталі в долонях.
Прокладаючи собі шлях людною вулицею, я міцніше зав’язала шалик на шиї. Це вже перетворилося на нервову звичку. Під тканиною ховався нашийник Морозова, найпотужніший з усіх відомих підсилювачів і єдина прикмета, яка дозволяла ідентифікувати мене. Без нього я була б однією з численних замурзаних і вічно голодних равканських біженців.
Я досі не знала, що робитиму, коли зміниться погода. Влітку мені навряд чи вдасться розгулювати в шарфах і пальтах з високим коміром. Та, можливо, тоді ми з Малом уже опинимося десь подалі від людних міст і небажаних розпитувань. Уперше після втечі з Равки залишимося самі. Від цієї думки я нервово здригнулася.
Перейшла вулицю, ухиляючись від бричок та коней і продовжуючи вивчати натовп, упевнена, що кожної миті можу побачити, як до мене мчить загін гриш або
опричників
. А може, це будуть шуанські найманці, фієрданські вбивці, солдати равканського короля або навіть самого Дарклінґа. На нас могло полювати стільки людей. «Полювати на мене», — подумки виправилася я. Якби не я, Мал був би трекером у лавах Першої армії, а не дезертиром, котрий тікає, рятуючи власне життя.
У думках зринув непроханий спогад: чорняве волосся, очі-щілини, Дарклінґ із переможним виразом обличчя випустив на волю силу, що причаїлася в Зморшці. А тоді я вихопила в нього цю перемогу. Новини з легкістю діставалися Новозем’я, та добрих серед них не було. Подейкували, наче Дарклінґові якось вдалося пережити битву в Зморшці, він заліг на дно і збирає поплічників, щоб знову спробувати захопити равканський трон. Мені не хотілося вірити чуткам, та недооцінювати негідника я не могла. Інші балачки були такі ж бентежні: Зморшка буцімто витекла з берегів, змушуючи людей розбігатися на схід і захід; навколо Святої, здатної закликати Сонце, виник новий культ. Думати про це не хотілося. У нас із Малом тепер нове життя. Равка залишилася позаду.
Я пришвидшила крок і незабаром опинилася на площі, де ми щовечора зустрічалися з Малом. Помітила, що хлопець сперся на край фонтана й розмовляє з другом-земені, з яким познайомився, працюючи на складі. Мені не вдавалося пригадати його ім’я. Здається, Джеп? Чи, може, Джеф?