Страница 10 из 112
Фонтан живився з чотирьох велетенських цистерн і був радше корисним, ніж гарним: до його місткого резервуара дівчата і прислуга приходили прати білизну. Однак зараз пралі не надто пильнували свою роботу. Всі витріщалися на Мала. Та й складно було не робити цього. Волосся його короткої військової зачіски відросло й почало кучерявитися на потилиці. Сорочка зробилася вологою від бризок і прилипла до бронзової від проведених на морі днів шкіри. Хлопець закинув голову, сміючись із другових слів і, вочевидь, не помічаючи потайки кинутих йому усмішок.
«Він, напевно, так до цього звик, що вже й не помічає», — розгублено подумала я.
Побачивши мене, Мал розплився в усмішці й помахав. Пралі обернулися, щоб подивитися на мене, й недовірливо перезирнулися. Я знала, що саме вони побачили: кощаве дівчисько з тьмяним зліпленим бурульками волоссям, землистими щоками і помаранчевими від пакування
юрди
пальцями; я ніколи не могла похизуватися зовнішністю, а тепер на ній відбилися кілька тижнів стримування сили. Я погано харчувалась і спала, та й нічні жахіття не покращували справ. Усі жіночі обличчя казали одне: що такий хлопець, як Мал, має спільного з отакою дівчиною?
Я виструнчилась і спробувала не зважати на них, коли Мал обійняв мене і міцно притулив до себе.
— Де ти була? — запитав він. — Я вже хвилювався.
— На мене влаштувала засідку зграя розлючених ведмедів, — пробурмотіла я йому в плече.
— Знову заблукала?
— І гадки не маю, про що ти.
— Ти ж пам’ятаєш Джеса, правда? — озвався він, киваючи своєму другові.
— Яко ти йдеться? — ламаною равканською запитав хлопець, простягаючи руку. Вираз обличчя у нього був надзвичайно похмурий.
— Чудово, дякую, — відповіла я на земені.
Він не всміхнувся мені навзаєм, однак лагідно поплескав по руці. Цей Джес однозначно якийсь дивний.
Ми ще трохи побазікали, та я знала, що Мал помітив моє роздратування. Мені не подобалося занадто довго залишатися на вулиці. Попрощавшись, Джес, перш ніж піти геть, знову похмуро глипнув на мене і нахилився, щоб прошепотіти щось Малові на вухо.
— Що він сказав? — поцікавилася я, дивлячись, як хлопець ледаче перетинає площу.
— Гм-м? Ой, нічого. Ти знаєш, що у тебе пилок у бровах? — Він простягнув руку і лагідно витер мені обличчя.
— А може, я хотіла, щоб він там був?
— Моя помилка.
Щойно ми відійшли від фонтана, одна з праль витягнулася вперед, мало не випадаючи з сукні.
— Якщо колись набриднуть шкіра й кістки, — гукнула вона Малові, — у мене є дещо привабливе.
Я заціпеніла. Мал озирнувся через плече. Повільно зміряв незнайомку з ніг до голови поглядом.
— Ні, — буденним голосом відповів він їй, — немає.
Дівчина зашарілася огидним буряковим рум’янцем, а решта зі свистом і квохтанням взялися бризкати на неї водою. Я спробувала чванливо насупитися, проте втриматись від недоумкуватої усмішки, що розтягла мені рота, було складно.
— Дякую, — пробурмотіла я, коли ми перетнули площу в напрямку пансіону.
— За що?
Я закотила очі.
— За те, що захистив мою честь, ти, дурнику.
Мал затягнув мене в затінок. На мить я запанікувала, вирішивши, що він помітив якусь халепу, але враз відчула на собі його руки, а губи притиснулися до моїх.
Коли хлопець від мене відірвався, я відчула, як запалали щоки і підкосилися коліна.
— Коротеньке роз’яснення, — сказав він. — Я не надто зацікавлений у тому, щоб захищати твою честь.
— Зрозуміло, — витиснула з себе я, сподіваючись, що мій голос не здається дурнувато захеканим.
— До того ж, — повів далі Мал, — я хочу поцупити кожну хвилинку, перш ніж ми повернемося до Ями.
Ямою він називав наш пансіон. Там було людно, брудно і нам не випадало жодної миті на самоті, проте він був дешевий. Мал, як завжди, нахабно вишкірився і знову потягнув мене до людського потоку на вулиці. Попри виснаження, мої кроки раптом здалися значно легшими. Я досі не звикла до думки, що ми з ним разом. Знову здригнулася. На заході не буде жодних дивних пансіонів і небажаних вторгнень. Пульс на мить пришвидшився — я й сама не зрозуміла, від нервів чи від збудження.
— То що сказав Джес? — знову перепитала я, коли в мозку трохи прояснилося.
— Сказав гарненько піклуватися про тебе.
— І все?
Мал відкашлявся.
— І… сказав, що молитиметься Богові Праці за твоє зцілення від недуги.
— Від
чого
?
— Можливо, якось я сказав йому, що в тебе є борідка.
Я зашпорталася.
— Перепрошую?
— Ну, мені потрібно було якось пояснити, чому ти завжди чіпляєшся за той шарф.
Я опустила руку. Навіть не помічаючи цього, знову смикала тканину на шиї.
— І ти сказав йому, що в мене є борідка? — недовірливо прошепотіла я.
— Я мусив щось сказати. До того ж це додало тобі трагічної аури. Гарненька дівчина, велетенський наріст, ну, ти зрозуміла.
Я боляче штурхнула його в плече.
— Ой! У деяких країнах борідки вважають надзвичайно стильними.
— А кастрати їм теж подобаються? Із цим я можу допомогти.
— Яка ти кровожерлива!
— Моя борідка робить мене примхливою.
Мал розреготався, проте я помітила, що він весь час торкається рукою пістоля. Яма розташовувалася в найнеприємнішому районі Кофтона, а ми носили з собою чимало монет — зароблену платню, з якою збиралися розпочати нове життя. Ще кілька днів, і грошей вистачить, щоб залишити Кофтон позаду — разом із галасом, брудним від пилку повітрям і постійним страхом. У місці, де нікого не цікавить, що відбувається з Равкою, де рідко зустрінеш гришу і де ніхто ніколи не чув про Заклинательку Сонця, ми будемо в безпеці. «І де Заклинателька Сонця нікому не потрібна». Від цієї думки в мене зіпсувався настрій, але останнім часом вона дедалі частіше поверталася до мене. На що я можу згодитися в цій чужій країні? Мал умів полювати, прокладати курс, поратися зі зброєю. Єдине, що мені гарно вдавалося, — бути гришею. Я сумувала за закликанням світла і щодня слабшала та почувалася хворою, якщо не користувалася своєю силою. У мене паморочилося в голові навіть поруч із Малом, вага наплічника здавалася непідйомною. Я зробилася такою хворобливою й незграбною, що ледве змогла зберегти роботу, пакуючи
юрду
на одній з ферм. Заробляла копійки, але наполягала, що працюватиму і намагатимуся допомогти. Знову почувалася так само, як у дитинстві: спритний Мал і нікудишня Аліна.