Страница 86 из 112
— Впевнений, ти не натякаєш, що краще зрада, ніж чесна служба в королівському війську.
— Я натякаю, що, можливо, ці люди люблять життя не менше за тебе. Вони погано озброєні, їм не вистачає ресурсів і бракує надії. Якщо ти читав звіти, то знаєш, що офіцерам складно підтримувати порядок серед підлеглих.
— Тоді їм слід скористатися суворішими покараннями, — миттєво відгукнувся Васілій. — Селяни це добре розуміють.
Я вже дала по пиці одному принцові. Чому б не зацідити ще одному? Я вже трохи підвелася була зі стільця, коли Ніколаї смикнув мене назад.
— Вони розуміють повні шлунки й чіткі накази, — виправив він брата. — Якщо дозволиш мені втілити запропоновані мною зміни і відчиниш казну для…
— Не може все завжди бути по-твоєму,
братику
.
Від напруги в кімнаті аж потріскувало повітря.
— Світ змінюється, — з металевими нотами в голосі зауважив Ніколаї. — І ми змінюємося з ним, інакше на згадку про нас не залишиться нічого, крім праху.
Васілій розреготався:
— Не можу вирішити, ти панікер чи боягуз.
— А я не можу вирішити, ти ідіот чи ідіот.
Принцове обличчя розчервонілося, як буряк. Він зірвався на ноги і гупнув долонями по столу:
— Дарклінґ — це одна людина. Якщо боїшся зустрітися з ним віч-на-віч…
— Я
зустрічався
з ним віч-на-віч. Якщо ти не боїшся, якщо
будь-хто
з вас не боїться, то лише тому, що вам бракує клепки, аби зрозуміти, проти чого ми виступаємо.
Дехто з генералів кивнув. Але королівські радники, шляхтичі й чиновники з Ос Альти були скептичні й похмурі. Для них війна — це паради, військова теорія, фішки, що рухаються мапою. Якщо до цього дійде, ці чоловіки укладуть союз із Васілієм.
Ніколаї випростав плечі й знову натягнув на власні риси акторську маску.
— Помирімося, брате, — запропонував він. — Ми обидва хочемо найкращого для Равки.
Але Васілій не хотів заспокоюватися:
— Найкраще для Равки — це Ланцов на троні.
Я різко втягла повітря. У кімнаті запала мертва тиша. Васілій мало не відкрито назвав Ніколаї байстрюком. Проте той уже опанував себе, і ніщо не могло цього змінити:
— То помолімося за легітимного короля Равки, — запропонував він. — А тепер чи не час нам завершити наші справи?
Зустріч прокульгала ще кілька хвилин і підійшла до такого бажаного завершення. На зворотному шляху до Маленького Палацу Ніколаї був незвично мовчазний.
Коли ми опинилися в садах біля альтанки з колонами, він пригальмував, відірвав від живоплоту листок і сказав:
— Мені не слід отак втрачати самовладання. Це лише тішить його гонор і допомагає міцніше триматися на ногах.
— То чому ти це робиш? — щиро закортіло дізнатися мені. Ніколаї рідко дозволяв емоціям перемогти себе.
— Не знаю, — зізнався він, шматуючи листочок. — Ти розлютилася. Я розлютився. У кімнаті було до біса спекотно.
— Думаю, річ не в цьому.
— То, може, в шлунковому розладі? — запропонував він інший варіант.
Та я не збиралася задовольнятися жартами. Попри Васілієві заперечення та відмову радників докласти хоч якихось зусиль, Ніколаї завдяки якійсь чарівній комбінації терплячості й тиску досі вдавалося просувати свої плани. Він змусив їх послабити вимоги для біженців, що заполонили береги Зморшки, й забезпечити ключові полки Першої армії створеною Матерцями тканиною з підсиленою серцевиною. Він навіть переконав їх виділити фонд на модернізацію фермерського реманенту, аби селянам вдавалося не просто виживати. Це були дрібниці, але з часом такі покращення могли все змінити.
— Тебе по-справжньому турбує все, що відбувається з твоєю країною, — сказала я. — Для Васілія трон — лише трофей, він свариться через нього, як через улюблену іграшку. А ти не такий. Ти будеш гарним королем.
Ніколаї застиг.
— Я…
Схоже, від нього раптом повтікали всі слова. А тоді на обличчі розпливлася кривенька знічена усмішка. Вона анітрохи не нагадувала звичний самовпевнений вишкір.
— Дякую, — мовив хлопець.
Я зітхнула, і ми рушили далі.
— Відтепер ти зробишся нестерпним, правда?
Ніколаї розреготався.
— Я вже нестерпний.
***
Дні ставали довшими. Сонце застигало над горизонтом, і в Ос Альті почали святкувати Білоніч. Небеса навіть опівночі не темніли повністю, і попри страх перед війною та примарливу загрозу Зморшки містяни святкували нескінченні сутінки. У верхньому місті юрби людей щовечора навідувалися в оперу, театр масок чи на розкішні балети. З іншого боку моста влаштовували гамірні кінські перегони, а вулиці нижнього міста здригалися від танців просто неба. Канали були поцятковані нескінченними потоками човнів задоволення, і в мерехтливих сутінках повільна течія, освітлена ліхтарями на носах тисяч суден, стискалася навколо столиці коштовним браслетом.
Спека трохи відступила. Настрій у всіх мешканців палацу, схоже, покращився. Я продовжувала наполягати, щоб гриші перемішувалися між орденами, і прийшов день (я й сама не помітила, як це сталося), коли напружена тиша поступилася місцем сміху та галасливим балачкам. Угрупування й конфлікти нікуди не поділись, однак у залі з’явилося щось затишне і бурхливе, чого раніше бракувало.
Я раділа — а може, й трохи пишалася, — дивлячись, як Творці п’ють чай, улаштувавшись навколо самовара разом з Етерцями, або Федір сперечається через щось із Павлом за сніданком, або Надин менший брат намагається розговорити старшу й знуджену Паю. Утім, мені здавалося, наче я спостерігаю за ними з велетенської відстані.
Після того вечора, коли ми посварилися, я кілька разів намагалася поговорити з Малом. Він завжди знаходив відмовку, аби забратися подалі від мене. Якщо не полював, то грав у карти в Ґранд-Палаці або зависав у якомусь шинку в нижньому місті зі своїми новими друзями. Я бачила, що він став більше пити. Іноді зранку його очі видавалися затуманеними, на обличчі хизувалися синці й порізи, наче він із кимось почубився, однак хлопець залишався незмінно пунктуальним і невблаганно ввічливим. Він виконував свої обов’язки вартового, мовчки стояв біля порога і зберігав поштиву відстань, супроводжуючи мене обійстям.