Страница 85 из 112
Розділ 19
Рано-вранці я піднялася за Давидом на дах Маленького Палацу, де почали зводити його велетенські дзеркальні тарілки. У тіні одного з куполів він влаштував собі робоче місце, яке вже було вкрите блискучими друзками і покинутими кресленнями. Кутики сторінок тріпотіли від вітерцю. Я впізнала на берегах почерк Ніколаї.
— Як просувається? — поцікавилася я.
— Краще, — відповів Творець, вивчаючи гладеньку поверхню найближчої тарілки. — Думаю, мені вдалося досягнути потрібного радіуса кривизни. Скоро ми будемо готові випробувати їх.
— Наскільки скоро? Ми досі отримуємо суперечливі звіти про місцеперебування Дарклінґа, та якщо він ще не впорався зі створенням власної армії, це станеться невдовзі.
— Кілька тижнів, — оцінив Давид.
— Так довго?
— Ти можеш отримати їх раніше або в робочому стані, — буркнув хлопець.
— Давиде, мені потрібно знати…
— Я вже розповів тобі все, що знав про Морозова.
— Не про нього, — заперечила я. — Не зовсім. Якщо… якщо я захочу зняти нашийник, як це зробити?
— Ти не можеш його зняти.
— Не зараз. Але після того, як ми…
— Ні, — повторив Давид, уникаючи мого погляду. — Це не схоже на інші підсилювачі. Його просто неможливо зняти. Довелося б поламати його, порушити структуру. І наслідки можуть бути катастрофічні.
— Наскільки катастрофічні?
— Точно не знаю, — зізнався Творець. — Але я впевнений, що порівняно з ними Зморшка здасться нам порізом від папірця.
— Ох, — тихо зітхнула я.
Отже, з путами те саме. На кого б я не перетворювалася, зворотного шляху не буде. Я сподівалася, що видіння є наслідками укусу
нічєвої
і їхній ефект поступово вщухатиме, поки рана загоюватиметься. Та, схоже, цього не відбувалося. А навіть якщо відбувалося, я назавжди залишуся прив’язаною до Дарклінґа нашийником. Я знову задумалася, чому він не захотів убити морського батога власноруч, аби ще дужче зміцнити наш зв’язок.
Давид узяв пляшечку з чорнилом і покрутив її між пальцями. Вираз у нього був нещасний. «Не просто нещасний, — подумала я. — Винуватий». Це він створив той зв’язок, на цілу вічність одягнув мені на шию ланцюг.
Я лагідно забрала пляшечку з його рук.
— Якби ти цього не зробив, Дарклінґ знайшов би когось іншого.
Хлопець смикнувся — це було щось середнє між кивком і здвиганням плечима. Я опустила пляшечку на протилежний бік стола, де його тремкі пальці не могли до неї дістатися, й повернулася, щоб піти.
— Аліно?..
Зупинившись, я озирнулася на Творця. Його щоки заливав яскравий рум’янець. Теплий вітерець грався скуйовдженим волоссям. Принаймні його потворна стрижка відросла.
— Я чув… чув, що на кораблі була Женя. З Дарклінґом.
Я відчула, як у серці від спогаду про Женю зашкрябалася журба. Виходить, Давид таки не геть забудькуватий.
— Так, — відповіла я.
— З нею все гаразд? — з надією поцікавився він.
— Не знаю, — зізналася я. — Коли ми втекли, все було гаразд.
Та якщо Дарклінґ дізнався, що вона мало не власноруч відпустила нас, навіть не знаю, як він міг з нею повестися. Я завагалася.
— Я благала її піти з нами.
Давид похнюпився.
— Але вона залишилася?
— Не думаю, наче вона відчувала, що має вибір, — пояснила я.
Дивно було вигадувати для Жені відмовки, але мені не подобалася думка, що Давид ставитиметься до неї гірше.
— Мені слід було… — Схоже, хлопець не знав, як закінчити фразу.
Хотілося сказати йому щось підбадьорливе, заспокійливе. Та в моєму власному минулому було стільки помилок, що я не могла вигадати слів, які б не прозвучали фальшиво.
— Ми доклали всіх зусиль, — не до ладу бовкнула я.
Тоді Давид підвів на мене погляд, не приховуючи жалю на обличчі. Байдуже, що я казала, нам обом відома була гірка правда. Ми докладали всіх зусиль. Ми намагалися. І зазвичай це нічого не змінювало.
***
На наступну нараду до Ґранд-Палацу я рушила в кепському настрої. Схоже, план Ніколаї працював. Попри те, що Васілій досі продовжував тягатися до нарадчих кімнат на наші зустрічі з міністрами, робив він це дедалі пізніше, а раз я навіть помітила, що він закуняв. Якось він узагалі не прийшов, і Ніколаї витяг його з ліжка, радісно наполягаючи, що слід одягнутися, бо продовжувати без нього ми просто не в змозі. Васілію, котрий, вочевидь, страждав від похмілля, вдалося протриматися половину наради, звісивши голову над столом, перш ніж він стрілою вилетів у коридор, де гучно спустошив шлунок у лаковану вазу.
Сьогодні навіть мені було складно не заснути. Жодного вітерцю, і попри розчахнуті вікна у людній нарадчій кімнаті геть не було чим дихати. Зустріч так-сяк просувалася, доки один з генералів не повідомив про скорочення кількості військовослужбовців Першої армії. Військові лави рідшали через смерті, дезертирства й роки виснажливої війни, а зважаючи на те, що на Равку незабаром чекало протистояння ще принаймні на одному фронті, ситуація була лиховісна.
Васілій ледаче змахнув рукою й озвався:
— Навіщо напружуватися так, щоб аж зуби скреготіли. Просто понизьте призовний вік.
Я випросталася на стільці.
— До якого віку? — поцікавилася.
— Чотирнадцять? П’ятнадцять? — запропонував принц. — Який зараз ценз?
Я подумала про всі села, повз які ми проїжджали з Ніколаї, про цвинтарі, що тяглися на кілометри.
— Чому б не одразу до дванадцяти? — кинула роздратовано.
— Ніхто не може бути занадто юним для захисту своєї країни, — оголосив Васілій.
Не знаю, від виснаження чи злості, та слова злетіли з мого язика, перш ніж я встигла їх обдумати:
— У такому разі чого зупинятися на дванадцяти. Я чула, з малюків виходить чудове гарматне м’ясо.
Королівські радники несхвально забурмотіли щось. Ніколаї потягнувся до мене під столом і застережно стиснув мені руку.
— Те, що вони опинятимуться в армії раніше, не зупинить дезертирства, брате, — звернувся він до Васілія.
— Тоді ми знайдемо кількох дезертирів і влаштуємо показові процеси.
Ніколаї вигнув брову.
— Ти впевнений, що смерть від рук розстрільної команди страшніша за перспективу бути розірваним на шматки
нічєвоями
?
— Якщо вони взагалі існують, — покепкував з нас Васілій.
Я вухам своїм не повірила. Та Ніколаї люб’язно всміхнувся:
— Я бачив їх на власні очі на борту «Волкволна». Впевнений, мене ти не називатимеш брехуном.