Страница 79 из 112
Троє Корпуснійців накинулися на Толю. За мить усі вже зі стогонами лежали на підлозі. Я подумала про те, що Толя сказав у бібліотеці: він не народжений служити Дарклінґові. Як безліч шуанців, він обрав шлях воїна, щоб подорожувати світом як найманець і корсар. Але однаково опинився в Маленькому Палаці. Як довго вони з сестрою тут залишатимуться?
— Вона мені подобається, — зізналася Надя, замріяно дивлячись на Тамару. — Безстрашна.
Боткін розреготався.
—
Безстрашна
— синонім
н
едоумкуватої
.
— Я б не казаф фього пфи ній, — пробурмотів Сергій, поки Марія витирала його губу вологою ганчіркою.
Я помітила, що розпливаюся в усмішці, й відвернулася. Досі не забула, як ці троє привітали мене в Маленькому Палаці. Це вони називали мене шльондрою, намагалися позбутися й не озвалися на мій захист, тож думка про вдавану дружбу була не на часі. До того ж я навіть не знала, як поводитися поруч із ними. Ми ніколи не були по-справжньому близькими, а тепер різниця в статусі здавалася прірвою, через яку не вдасться перекинути місток.
«Жені було б байдуже», — раптом подумала я. Женя знала мене. Вона сміялася зі мною, звірялася мені, й жодна блискуча
кефта
чи титул не завадили б їй розповісти правду про власні думки чи взяти мене під руку, щоб трохи попліткувати. Попри всю її брехню, я сумувала за нею.
Наче у відповідь на ці думки, хтось посмикав мене за рукав, і тремкий голос озвався:
—
Моя суверено
?
Переді мною, переступаючи з ноги на ногу, стояла Надя.
— Я подумала…
— Що сталося?
Вона обернулася до темного кутка стайні і жестом покликала хлопчину в синіх шатах Етерців, котрого мені ще не доводилося бачити. Коли ми оголосили про помилування, до нас приєдналося кілька гриш, але цей здавався занадто молодим, аби служити в полі. Він нервово підійшов, стискаючи пальцями
кефту
.
— Це Адрік, — сказала Надя, обіймаючи хлопчину. — Мій брат. — Схожість була, однак придивитися слід було уважніше. — Ми почули, що ти плануєш евакуювати школу.
— Правильно.
Я збиралася відправити студентів до одного відомого мені місця зі спальнями, яке могло прихистити їх усіх, місця, віддаленого від поля бою, — у Керамзін. Боткін теж мав поїхати з ними. Я ненавиділа думку про те, що втрачу такого здібного солдата, але молодші гриші зможуть продовжувати навчання у нього… а він приглядатиме за ними. Оскільки Баґхра не погодилася б на зустріч зі мною, я відправила до неї служника з такою ж пропозицією. Вона не відповіла. Попри всі мої намагання не зважати на її неповагу, відмови щоразу завдавали болю.
— Ти школяр? — запитала я Адріка, відганяючи думки про Баґхру.
Він коротко кивнув, і я помітила, як рішуче малий задер підборіддя.
— Адріка цікавить… нас цікавить…
— Я хочу залишитися, — завзято озвався хлопчина.
У мене брови поповзли на лоба.
— Скільки тобі років?
— Достатньо, щоб битися.
— Він у випускному класі, — втрутилася Надя.
Я насупилася. Він був лише на кілька років молодший за мене, однак складався з самих кістлявих ліктів і скуйовдженого волосся.
— Їдь із рештою до Керамзіна, — наказала я. — Якщо захочеш, приєднаєшся до нас за рік.
«Якщо ми ще будемо тут».
— Я вправний, — похизувався хлопець. — Я Верескун і сильний, як Надя, навіть без підсилювача.
— Це занадто небезпечно…
— Тут мій дім. Я нікуди не поїду.
— Адріку! — прикрикнула на нього Надя.
— Все гаразд, — заспокоїла я.
Адрік загарячкував. Його руки стиснулися в кулаки. Я перевела погляд на його сестру:
— Впевнена, що хочеш, аби він залишився?
— Я… — почав Адрік.
— Я розмовляю з твоєю сестрою. Якщо ти загинеш від Дарклінґової армії, саме їй доведеться оплакувати тебе.
Після цих слів Надя зблідла, а хлопець і оком не змигнув. Слід визнати, характер у нього є.
Надя погризла губу, переводячи погляд із мене на Адріка.
— Якщо боїшся засмутити брата, подумай, що буде, коли доведеться ховати його, — підказала я.
Знала, що це жорстоко, але хотіла, щоб обидвоє зрозуміли, чого просять.
Дівчина повагалася, а тоді виструнчилася.
— Нехай б’ється, — сказала вона. — Як на мене, хай залишається. Якщо відправиш його геть, за тиждень він однаково знову стоятиме біля воріт.
Я зітхнула і перемкнула увагу на Адріка, котрий уже вишкірявся.
— Жодного слова іншим учням, — попередила я. — Не хочу, щоб у них з’явилися схожі ідеї. — Потім тицьнула пальцем у Надю. — Він залишається під твою відповідальність.
— Дякую,
м
оя суверено,
— сказав Адрік, уклонившись так низько, аж я злякалася, що він зараз беркицьнеться на землю.
Я вже шкодувала про власне рішення.
— Відведи його назад на заняття.
Подивилася, як вони пішли вгору пагорбом до озера, потім обтрусилася від пилюки й вирушила до однієї з менших тренувальних зал, де саме стояли в спарингу Мал із Павлом. Останнім часом трекер дедалі рідше бував у Маленькому Палаці. Того дня, коли він повернувся з Балакірєва, почали надходити запрошення: полювання, прийоми, ловіння форелі, картярські ігри. Схоже, кожному шляхтичу й офіцерові хотілося бачити на своєму наступному заході Мала. Іноді він ішов туди лише по обіді, а іноді зникав на кілька днів. Мені здавалося, наче ми знову повернулися до Керамзіна, коли я щодня визирала з кухонного вікна, чи не повертається він. Та якщо залишатися чесною з собою, дні без нього були простіші. Коли Мал був у Маленькому Палаці, я почувалася винною, що не можу присвятити йому більше часу, й ненавиділа те, як гриші ігнорували його або розмовляли зверхньо, немов з прислугою. Хай як я сумувала за ним, та радила приймати запрошення.
«Так буде краще», — переконувала я себе. Перш ніж дезертирувати, щоб допомогти мені, Мал був трекером зі світлим майбутнім, оточеним друзями і прихильниками. Йому не личило стриміти на варті біля дверей чи стовбичити в кутках, граючи роль моєї слухняної тіні, поки я ходила з однієї зустрічі на іншу.
— Я можу дивитися на нього цілий день, — промовив хтось поруч зі мною.
Я заклякла. Там стояла Зоя. Схоже, навіть за такої спеки вона не пітніла.
— Не думаєш, що від нього смердить Керамзіном? — поцікавилася я, пригадавши жорстокі слова, які вона колись кинула в мій бік.
— Я вважаю, що в нижчих класів є своя груба привабливість. Повідомиш мені, коли награєшся ним, так?