Страница 54 из 112
— Все? — повторила я. Пролунало це слово трохи голосніше за шепіт.
— Здається, мені обіцяли шлейф і модний капелюх.
— Я дозволю тобі обрати їх самостійно, — відповіла я.
— Ти фліртуєш?
— Я торгуюся.
— Гаразд, — озвався хлопець, — а зараз я отримаю свій перший платіж.
Слова його були безтурботними, та коли наші вуста зустрілися, в поцілунку не було нічого грайливого. У Мала був смак розпеченої днини і щойно дозрілих у герцоговому садку грушок. У грубому натиску його рота я відчула жагу, досі невідомі нотки потреби, від якої мене мов струмом пробило.
Я звелася навшпиньки та обійняла хлопця за шию, відчуваючи, як тану в ньому цілим тілом. Мал був по-військовому натренований, і я відчувала наполегливі лещата його рук, вагу пальців, коли його рука лягла мені на талію, притискаючи щільніше, наче він не міг обійняти мене достатньо міцно.
У мене запаморочилося в голові. Думки вповільнились і перетворилися на сироп, однак я почула чиїсь кроки. Наступної миті, виконуючи обхід, на стежці з’явилася Тамара.
— У нас гості, — повідомила вона.
Мал відсахнувся від мене і плавним рухом зняв із плеча гвинтівку.
— Це хто?
— Біля воріт група людей вимагає впустити їх. Вони хочуть побачити Заклинательку Сонця.
— Прочани? — перепитала я, намагаючись змусити свій запаморочений поцілунком мозок функціонувати як слід.
Тамара похитала головою:
— Вони називають себе гришами.
— Гриші тут?
Мал поклав долоню мені на руку.
— Аліно, зачекай усередині, доки ми принаймні перевіримо, що це таке.
Я завагалася. Якась частина мене обурилася, почувши пораду втекти й заховати голову в пісок, однак поводитися необачно теж не хотілося. Десь біля воріт пролунав крик.
— Ні, — сказала я, висмикуючи руку. — Якщо це справді гриші, я можу вам знадобитися.
Схоже, ці слова не потішили ні Мала, ні Тамару, але вони вишикувалися обабіч мене, і ми поспіхом рушили вперед гравійною доріжкою.
Біля залізних воріт дачі юрмився народ. Помітити Толю було легко — він височів над натовпом. Перед людьми, оточений солдатами з гвинтівками напоготові та озброєними графовими служниками, стояв Ніколаї. З іншого боку ґраток була невелика групка людей, але роздивитися когось краще мені не вдавалося. Хтось розлючено закалатав ворітьми, і я почула збуджений галас.
— Пустіть мене туди, — вирішила я.
Тамара стурбовано глипнула на Мала. Я задерла підборіддя:
— Негайно. Я мушу побачити, що там відбувається, перш ніж усе це вийде з-під контролю.
Тамара подала братові знак, і велетень наблизився до нас та взявся з легкістю прокладати шлях у натовпі.
Я завжди була невисокою. Опинившись між Малом і близнюками, в оточені неспокійних солдатів, що напирали на нас зусібіч, я раптом забула, як дихати. Зазираючи поміж тілами і спинами туди, де біля воріт із кимось сперечався Ніколаї, я опанувала паніку.
— Якби нам хотілося поговорити з королівським лакеєм, ми б вирушили до дверей Ґранд-Палацу, — кинув нетерплячий голос. — Ми прийшли до Заклинательки Сонця.
— Вияви трохи поваги, кровопускачу, — гавкнув на нього якийсь незнайомий мені солдат. — Ти звертаєшся до принца Равки й офіцера Першої армії.
Події розгорталися не надто гарно. Я побокувала ближче до натовпу, але завмерла, побачивши за залізними ґратками Корпуснійця.
— Федір?
Його видовжене обличчя розпливлося в усмішці, і хлопець низько вклонився.
— Аліна Старкова, — сказав він. — Я міг лише сподіватися, що чутки не брешуть.
Я насторожено розглядала Федора. Навколо нього юрмилися гришники в запилюжених кефтах: здебільшого Корпуснійці в червоному, кілька Етерців у синьому й нечисленні Матерці в багряному.
— Ти його знаєш? — здивувався Ніколаї.
— Так, — відповіла я. — Він урятував мені життя.
Якось Федір закрив мене собою від цілої зграї фієрданських найманих убивць.
Він знову вклонився.
— Це була велика честь для мене.
На Ніколаї це, схоже, не справило враження.
— Йому можна довіряти?
— Він дезертир, — повідомив солдат поруч із ним.
З обох боків воріт почулося невдоволене бурмотіння.
Ніколаї тицьнув пальцем у Толю:
— Відтисни всіх і переконайся, що нікому зі служників не спаде на думку починати стрілянину. Підозрюю, тут, серед фруктових дерев, їм бракує розваг. — Принц знову обернувся до воріт. — Федоре, правильно? Дай нам хвилинку. — Він відтягнув мене на кілька кроків від натовпу і тихенько запитав: — Ну то що? Можна йому довіряти?
— Не знаю.
Востаннє я бачила Федора на вечірці в Ґранд-Палаці за кілька годин до того, як дізналася про Дарклінґові плани й змушена була втекти, заховавшись у задній частині брички. Напружила мозок, намагаючись пригадати, що саме він мені тоді сказав.
— Здається, він служив на південному кордоні. Був високопоставленим Серцетлумачником, але не належав до Дарклінґових улюбленців.
— Невський має рацію, — відповів Ніколаї, киваючи на розлюченого солдата. — Гришники вони чи ні, найперше мають залишатися відданими королю. Вони покинули свої пости. По суті, вони дезертири.
— Це не робить їх зрадниками.
— Найважливіше питання: чи не шпигуни вони?
— То що з ними робитимемо?
— Можемо заарештувати й допитати.
Я замислилася, граючись із рукавом.
— Не мовчи, — попросив Ніколаї.
— Хіба ми не хотіли, щоб гриші повернулися? — запитала я. — Якщо арештовуватимемо кожного, хто повернеться, я не матиму ким керувати.
— Запам’ятай, — застеріг він, — ти їстимеш із ними, працюватимеш із ними, спатимеш під одним дахом.
— І всі вони можуть працювати на Дарклінґа. — Я озирнулася через плече на Федора, котрий терпляче чекав біля воріт. — А ти що думаєш?
— Я не думаю, що цим гришникам можна довіряти більше чи менше, ніж тим, котрі чекають на нас у Маленькому Палаці.
— Це не підбадьорює мене.
— Коли ми опинимося за стінами палацу, будь-яке спілкування ретельно перевірятиметься. Мені складно уявити, який Дарклінґові зиск зі шпигунів, якщо він не може до них дістатися.
Я поборола бажання торкнутися рубців на плечі. Глибоко вдихнула.
— Гаразд, — вирішила я. — Відчиняй ворота. Поговорю з Федором і лише з ним. Решта можуть влаштовуватися на ночівлю за ворітьми дачі й приєднатися до нас завтра дорогою до Ос Альти.
— Впевнена?