Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 53 из 112

Розмови за вечерею точилися довкола нових п’єс, можливого місця перебування Дарклінґа та подій в Ос Альті. Нових гостей до воріт не пускали, і ширилися чутки, наче в нижньому місті готуються голодні бунти. Столиця здавалася неймовірно далекою від цього пишного місця.

Граф і його дружина, пухкенька пані з сивими кучериками і лячно виставленими на загальний огляд грудьми, щедро накрили на стіл. Ми їли холодний суп із прикрашених коштовностями горняток у формі гарбузів, печене ягня з порічковим варенням, тушковані в сметані гриби і страву, якої я скуштувала лише шматочок, а згодом виявилося, що це була «п’яна» зозуля. Кожна тарілка і склянка були прикрашені срібною облямівкою і гербом Мінькових. Та найбільше враження на мене справив шедевр у центрі стола: живий мініатюрний ліс, виконаний із найдрібнішими деталями, з гайками крихітних сосен і звивистими лозами кампсису7, з квіточками завбільшки з ніготь та маленькою хатинкою-сільничкою.

Я сиділа між Ніколаї і полковником Раєвським, слухала, як шляхетні гості сміються, базікають і підіймають тости за повернення юного принца і здоров’я Заклинательки Сонця. Просила Мала приєднатися до нас, однак він відмовився і натомість вирушив з близнюками патрулювати обійстя. Хай як я намагалася слідкувати за бесідою, погляд весь час ковзав на терасу, сподіваючись упіймати хлопця.

Ніколаї, мабуть, помітив це, позаяк прошепотів мені:

— Ти не мусиш уважно слідкувати за всім, однак мусиш удавати, наче слідкуєш.

Я щосили намагалася, та сказати могла небагато. Навіть убравшись у блискучу

кефту

й усівшись поруч із принцом, я залишалася селючкою з безіменного містечка. Я не належала до цього товариства, та й не дуже цього хотіла. Проте однаково подумки подякувала Ані Куї за те, що навчала сиріт сидіти за столом і пояснювала, якою виделкою слід їсти равликів.

Після вечері нас зігнали до салону, де граф із дружиною співали дуетом під акомпанемент арфи, за якою сиділа їхня донька. На столику біля канапи стояли десерти: медовий мус, компот із кавуна з волоським горіхом і ціла вежа здобної випічки у хмарах цукрової пудри, яка мала потішити не лише шлунки, але й очі. Знову лилися вино і плітки. Мене попросили закликати світло, і я під завзяті оплески кинула промінь теплого сяйва на прикрашену кесонами8 стелю. Коли гості повсідалися грати в карти, я поскаржилася на головний біль і поспіхом покинула вітальню.

Біля дверей на терасу мене перехопив Ніколаї.

— Тобі слід залишитися, — повідомив він. — Гарна нагода підготуватися до рутинного життя при дворі.

— Святим потрібно відпочивати.

— Плануєш поспати під трояндовим кущем? — поцікавився він, глипаючи на садок.

— Я гарно вдавала з себе твого видресируваного ведмедика, Ніколаї. Продемонструвала всі свої фокуси, а тепер час сказати «на добраніч».

Принц зітхнув.

— Напевно, я просто шкодую, що не можу піти з тобою. Графиня під час вечері весь час стискала моє коліно під столом, і я ненавиджу грати в карти.

— Я вважала тебе неперевершеним політиком.

— Я вже казав тобі, що не можу спокійно сидіти.

— Тоді запроси графиню до танцю, — вишкірилася я й вислизнула в прохолодне нічне повітря.

Спустившись із тераси східцями, я озирнулася через плече. Ніколаї досі стовбичив на порозі. Він був у військовій формі з блакитною орденською стрічкою на грудях. Світло, що лилося з вітальні, мерехтіло на медалях і золотило кінчики його світлого волосся. Сьогодні він грав роль блискучого принца. Однак, стоячи там, скидався на самотнього хлопчика, котрому не хочеться одному повертатися на вечірку.

Я відвернулася і спустилася закрученими сходами до садка.

На пошуки Мала мені не знадобилося багато часу. Він сперся на стовбур велетенського дуба, розглядаючи охайно підстрижене обійстя.

— Хтось причаївся в темряві? — поцікавилася.

— Лише я.

Я влаштувалася поруч із ним біля стовбура.

— Тобі слід було приєднатися до нас за вечерею.

Хлопець фиркнув:

— Ні, красно дякую. Наскільки я бачив, ти була страшенно нещасна, та й Ніколаї мав не надто щасливий вигляд. До того ж, — додав він, глипнувши на мою

кефту

, — що я мав одягнути?

— Ти ненавидиш цю

кефту

?

— Вона мила. Ідеальне доповнення до твого посагу.

Перш ніж я встигла закотити очі, Мал міцно схопив мене за руку.

— Я не це мав на увазі, — запевнив він. — Ти така вродлива. Я хотів сказати це, відколи вперше побачив тебе сьогодні ввечері.

Я зашарілася.

— Дякую. Допомагає щоденне використання сили.

— Ти була вродливою і в Кофтоні з пилком

юрди

на бровах.

Я знічено посмикала себе за волосся.

— Це місце нагадує мені Керамзін, — зізналася.

— Трошки. Але тут значно манірніше. Який сенс у тих крихітних фруктах?

— Їх вигадали для людей із крихітними рученятами. Вони так краще почуваються.

Він розреготався. Щиро. Я запхала руку до кишені й витягла звідти чорну оксамитову ташечку.

— У мене для тебе дещо є, — повідомила.

— Що це?

Я простягла стиснутий кулак.

— Вгадай, — запропонувала. Ми гралися в цю гру в дитинстві.

— Вочевидь, це светр.

Я похитала головою.

— Цирковий поні?

— Нє-а.

Мал витягнув руку, взяв мою долоню, повернув її й ніжно розтулив пальці.

Я чекала його реакції.

Коли він узяв з моєї руки золотаве сонце, кутик хлопцевого рота смикнувся вгору. Від шерехуватого доторку його пальців до моєї долоні шкірою в мене побігли мурашки.

— Для капітана твоєї особистої варти? — поцікавився Мал.

Я нервово відкашлялася.

— Я… я не хочу, щоб ви носили форму. Я не хочу, аби у вас було хоч щось спільне з Дарклінґовими

опричниками

.

Ми довгу мить стояли мовчки, поки Мал розглядав сонечко. Зрештою хлопець простягнув його мені. Серце у мене увірвалося, та я щосили приховувала, що засмутилася.

— Причепиш його мені? — запитав Мал.

Я з полегшенням зітхнула. Затиснула шпильку між пальцями і притиснула її до зморщок на лівому боці його сорочки. Застібнути її мені вдалося не одразу. Коли я нарешті впоралася і позад­кувала на крок, Мал узяв мене за руку і притиснув її до золотого сонця, до свого серця.

— Це все? — запитав він.

Ми стояли так близько і були геть самі в теплій темряві садка. Уперше за кілька тижнів нам випала нагода побути наодинці.