Страница 51 из 112
— Вона була пішаком. А винагородою — ти. Я мусив зосередитися на чомусь одному.
Після цих слів принц вишкірився, і його похмурий настрій миттєво зник, наче його й не було.
— До речі, — підморгнув він, — вона була занадто гарненькою, аби згодувати її акулам.
***
Їзда в екіпажі робила мене неспокійною, розчарованою темпом, який задавав Ніколаї, й мені страшенно хотілося чимшвидше дістатися до Маленького Палацу. З іншого боку, довга дорога давала хлопцеві нагоду допомогти мені підготуватися до прибуття в Ос Альту. Він чимало поставив на мене як на успішну головнокомандувачку Другої армії, а ще здавалося, наче у нього постійно з’являються нові мудрі думки, якими неодмінно слід поділитися. Усе це мене приголомшувало, та я не вважала себе гідною відмовлятися від його порад і незабаром почувалася так, наче повернулася до Маленького Палацу і знову забиваю собі голову гришинською теорією.
Що менше ти патякатимеш, то дужче цінуватимуться твої слова. Не сперечайся. Ніколи не принижуйся до заперечень. Відповідай на обра́зи сміхом.
— Ти не посміявся з фієрданського капітана, — зауважила я.
— Це не була образа. Це був виклик, — пояснив він. — То різні речі.
Слабкість — це маска. Вдягай її, коли інших слід переконати, що в тобі є щось людське, але не тоді, коли почуваєшся слабкою.
Не шукай цегли, якщо можеш вибудувати щось із каменю. Користуйся чим завгодно і ким завгодно, бери все, що є поруч.
Якщо ти лідер, за тобою завжди хтось спостерігатиме. Змусь їх слухатися маленьких наказів, і великі вони виконуватимуть добровільно.
Глузувати з їхніх очікувань нормально, але ніколи не засмучуй людей.
— І як я маю все це запам’ятати? — роздратовано запитала я.
— Не думай про це забагато. Просто роби.
— Легко сказати. Тебе навчали цьому з самісінького народження.
— Мене навчали великому тенісу й розвагам на вечірках із шампанським, — заперечив Ніколаї.
— У мене немає часу на тренування!
— Ти впораєшся, — підбадьорив мене хлопець. — Просто заспокойся.
Я засмучено зойкнула. Мені так кортіло задушити його, аж пальці свербіли.
— Ой, і найпростіший спосіб розлютити когось — порадити йому заспокоїтися.
Я не знала, розреготатися чи кинути в нього черевиком.
А поза екіпажем поведінка Ніколаї нервувала мене дедалі більше. Йому вистачало клепки не робити більше шлюбних пропозицій, однак йому хотілося, аби люди думали, наче між нами щось є. З кожною новою зупинкою він робився дедалі нахабнішим, стояв ближче, цілував мені руку, закладав за вухо пасмо скуйовдженого вітром волосся. У Ташті Ніколаї махав велетенському натовпу селян і прочан, що зібралися навколо пам’ятника засновнику містечка. Допомагаючи мені сісти до екіпажа, принц обійняв мене за талію.
— Прошу, не бий мене, — прошепотів Ніколаї. Потім міцно притиснув мене до грудей і вп’явся мені в губи.
Натовп зайшовся несамовитими криками, галас навколо нас перетворився на шалений рев. Перш ніж я встигла зреагувати, Ніколаї запхав мене в темні нутрощі карети і прослизнув за мною. Він гупнув за собою дверцятами, проте я однаково чула, як шаленіють люди на вулиці. До вигуків «Ніколаї!» і «Санта-Аліна!» приєдналося нове гасло: «
Соль королева
», — кричали вони. Сонячна королева.
Простісінько з вікна екіпажа я бачила Мала. Він сидів верхи на коні, стримуючи натовп і пересвідчуючись, що ніхто не вискочить на дорогу. З його похмурого, як грозові хмари, обличчя можна було зробити висновок, що хлопець усе бачив.
Я повернулася до Ніколаї й щосили ко́пнула його в литку. Він зойкнув, але це мене і близько не задовольнило. Тож довелося ко́пнути ще раз.
— Тепер почуваєшся краще? — поцікавився хлопець.
— Наступного разу спробуєш щось таке утнути — і я тебе не битиму, — попередила я. — Просто розітну навпіл.
Він струсив зі штанів порошинку.
— Не думаю, що це було б мудрим рішенням. Боюся, люди засуджують царевбивць.
— Ти ще не король,
Собачко
, — різко кинула я. — Тому не випробовуй мій терпець.
— Не розумію, чому ти засмучена. Людям усе страшенно сподобалося.
— А мені не сподобалося.
Ніколаї вигнув брову.
— Але й огидно тобі не було.
Я ко́пнула його знову. Цього разу він блискавично викрутився і схопив мене за щиколотку. Якби була зима, я була б у черевиках, але на ногах у мене були літні капці, тож його пальці стиснулися на голій шкірі. Я зашарілася.
— Пообіцяй більше мене не ко́пати, і я пообіцяю більше тебе не цілувати, — запропонував принц.
— Але я ко́пнула тебе лише тому, що ти поцілував мене!
Я спробувала вирвати ногу, та він немов лещатами вчепився.
— Обіцяй, — не вгавав хлопець.
— Гаразд, — здалася я, — обіцяю.
— Згода.
Ніколаї випустив мою ногу, й я хутенько заховала її під
кефтою
, сподіваючись, що він не помітив мій ідіотський рум’янець.
— Чудово, — озвалася. — А тепер забирайся.
— Це мій екіпаж.
— Угода стосувалася лише ко́пання. Вона не забороняє давати тобі ляпаси, стусани, кусатися або розтинати тебе навпіл.
Хлопець вишкірився.
— Боїшся, Орецев замислиться, що ми тут задумали?
Саме це мене й непокоїло.
— Я переймаюся тим, що ще одна хвилина наодинці з тобою змусить мене виблювати на
кефту
.
— Це вистава, Аліно. Що міцнішим буде наш союз, то краще для нас обох. Мені шкода, що для Мала це наче тріска в дупі, але так необхідно.
— Поцілунок не був необхідністю.
— Я імпровізував, — узявся захищатися хлопець, — і мене трохи занесло.
— Ти ніколи не імпровізуєш, — заперечила я. — Усі твої вчинки прораховані. Ти змінюєш маски, як капелюхи. І знаєш що? Це моторошно. Ти хоч колись буваєш собою?
— Я принц, Аліно. І не можу дозволити собі бути собою.
Я вкотре роздратовано зітхнула.
Ніколаї трохи помовчав, а тоді додав:
— Я… ти справді вважаєш мене моторошним?
Це вперше принц видавався невпевненим у собі. Попри його вчинки, я його навіть трохи пожаліла.
— Іноді, — зізналася.
Він потер рукою потилицю, не приховуючи стурбованого вигляду. Потім зітхнув і здвигнув плечима.
— Я молодший син, найімовірніше, байстрюк і не бував при дворі майже сім років. А тепер збираюся зробити все можливе для покращення власних шансів на трон; навіть якщо доведеться загравати з цілою нацією чи кліпати на тебе закоханими очима, я на це готовий.