Страница 32 из 112
Толя запалив лампу, а решта звелися на ноги. Штурмгонд обтріпав запилюжені складки свого сюртука кольору морської хвилі. Творчиня мала такий вигляд, наче її ось-ось знудить, а от вирази облич близнюків було складно витлумачити. У їхніх золотавих очах засяяло щось незнайоме мені.
— Ну, Заклинателько, — Штурмгондів голос злегка тремтів, — ти точно знаєш, як улаштувати шоу.
Мал узяв моє обличчя в долоні. Поцілував у чоло, в ніс, у губи, у волосся, а тоді знову міцно обійняв.
— З тобою все гаразд? — хрипко запитав він.
— Так, — заспокоїла я.
Та це було не зовсім так. Я відчувала шкірою нашийник і вагу пут на зап’ясті. А друга рука здавалася голою. Я була незавершеною.
***
Штурмгонд розбудив свій екіпаж, і, коли зазоріло, ми вже давно були в дорозі. Ніхто точно не знав, куди саме дотяглося розбуджене мною світло, але існувала значна ймовірність, що я видала наше місцеперебування. Слід було вшиватися звідти якомога швидше. Дехто тримався насторожено, іншим було просто цікаво, та я переймалася за Мала. Він постійно спостерігав за мною, наче боявся, що я будь-якої миті можу втратити контроль. У сутінках я спустилася в трюм і затисла його в куток в одному з вузьких проходів.
— Зі мною все гаразд, — повторила я. — Справді.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю і все. Відчуваю.
— Ти не бачила того, що бачив я. Це було…
— Сила вирвалася з рук. Я не знала, чого від неї очікувати.
Хлопець похитав головою.
— Ти була наче якась незнайомка, Аліно. Чарівна, — додав він. — І жаска.
— Цього більше не станеться. Пута тепер частина мене, як легені чи серце.
— Твоє серце, — мляво повторив він.
Я взяла хлопця за руку й притисла її до грудей.
— Це досі те саме серце, Мале. Воно досі належить тобі.
Піднявши другу руку, я кинула йому на обличчя ніжний промінчик світла. Мал здригнувся. «Можна й не сподіватися, що він колись збагне твою силу, а навіть якщо це станеться, то хлопець лише боятиметься тебе». Я відігнала з думок Дарклінґів голос. Мал мав повне право боятися.
— Я зможу, — озвалася лагідно.
Він заплющив очі й повернув обличчя до сонячного світла, що лилося з моєї руки. Потім нахилив голову, поклавши щоку мені на долоню. Світло купало теплом його шкіру.
Ось так ми і стояли мовчки, аж доки не закалатав дзвін.