Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 31 из 112

Коротко й ніжно поцілував мене, і хай навіть я намагалася відігнати це почуття, в доторку його губ було щось скорботне.

***

Не знаю, чи кортіло мені негайно взятися до справи, чи я просто боялася, що згодом не вистачить сміливості, однак ми тієї ж ночі, попри пізню годину, зустрілися зі Штурмгондом. На наше прохання корсар відповів зі звичним оптимізмом, і ми з Малом повернулися на палубу, де чекали його під бізань-щоглою. За кілька хвилин капітан з’явився, ведучи за собою Матерку. Дівчина мала заплетене в коси волосся і позіхала, наче сонна дитина, тож враження справляла не надто переконливе, проте Штурмгонд запевнив, що це його найкраща Творчиня. Довелося повірити йому на слово. Позаду тінями пливли Толя з Тамарою, тримаючи ліхтарі, щоб освітити дівчині її роботу. Якщо ми переживемо заплановане, всі на борту «Волкволна» дізнаються про другий підсилювач: ця думка мені не подобалася, та вдіяти я нічого не могла.

— Усім добрий вечір, — плеснувши в долоні, озвався Штурм­гонд; схоже, нашого похмурого настрою він не помічав. — Чудова нічка, щоб прогризти дірку у всесвіті, еге ж?

Я роздратовано зиркнула на нього й дістала з кишені луску. Помита у відрі з солоною водою, вона виблискувала золотом у світлі лампи.

— Знаєш, що робити? — запитала я Творчиню.

Вона обійшла мене і подивилася на нашийник з іншого боку. Я лише раз бачила його в дзеркалі, утім знала, що поверхня майже досконала. Пальцям ніколи не вдавалося намацати ніякого шва на тому місці, де Давид з’єднав два роги.

Я віддала луску Малові, а він передав її Творчині.

— Упевнені, що це гарна ідея? — перепитала вона. Дівчина так затято кусала губу, що я злякалася, аби вона не прокусила її до крові.

— Авжеж, ні, — відповів Штурмгонд. — Всі вартісні вчинки народжуються з поганих ідей.

Творчиня взяла одну луску з Малових рук і притиснула її до мого зап’ястя, тоді потягнулася за наступною. Нахилилася й узялась до роботи.

Спершу я відчула тепло, випромінюване лускою, коли її краєчки почали розпливатися, змінюючи форму. Одна по одній вони злилися докупи, накладаючись вервечкою і сплітаючись навколо мого зап’ястя путами. Дівчина працювала мовчки, пальці її ледь помітно рухалися. Толя з Тамарою міцно тримали лампи з незворушними й такими урочистими обличчями, наче вони самі зійшли з ікон. Навіть Штурмгонд притих. Нарешті два кінці браслета майже зустрілися — залишилося місце для однієї-єдиної лусочки. Мал подивився на неї, колисаючи в долоні.

— Мале? — здивувалася я.

Не дивлячись на мене, хлопець торкнувся пальцем голої шкіри мого зап’ястя на тому місці, де бився пульс, там, де мали замкнутися пута. Потім простягнув лусочку Творчині. За хвилину все скінчилося.

Штурмгонд витріщився на блискучі пута з луски.

— Фух, — видихнув він, — я гадав, що кінець світу буде видовищнішим.

— Відійдіть, — попросила я.

Усі позадкували до загорожі.

— Ти теж, — сказала я Малу.

Він неохоче послухався. Я бачила, як з-за стерна на нас глипає Прівєт. Нагорі затріщали мотузки — це вартові на вахті повитягали шиї, щоб краще бачити.

Я глибоко вдихнула. Слід бути обережною. Жодного тепла. Лише світло. Витерла вологі долоні об пальто й розкинула руки. Не встигла я навіть покликати його як слід, як до мене ринуло світло.

Звідусіль, від мільйонів зірок, від Сонця, що досі ховалося за горизонтом. Світло полилося з невблаганною швидкістю й несамовитою цілеспрямованістю.

— Ох, Святі, — лише встигла прошепотіти я.

Наступної миті світло спалахнуло в мені й перетворило ніч на день. Небеса вибухнули червленим золотом. Поверхня води заіскрилася, мов велетенський діамант, відбиваючи сліпучі білі промені сонячного світла. Попри мої наміри залишатися обережною, повітря замерехтіло від жару.

Я заплющила очі від яскравого світла, намагаючись зосередитися й поновити контроль. Почула в голові хрипкий голос Баґхри, вона вимагала, щоб я довірилася власній силі: «Це не тварина, котра сором’язливо ховається чи вирішує, показуватися або ні, коли ти кличеш». Однак це не було схоже ні на що з того, що мені доводилося відчувати раніше. Це

була

тварина, створіння, наповнене незгасним вогнем, що дихало оленевою силою й люттю морського батога. Воно скаженіло у мене всередині, розриваючи мене на шматки і згладжуючи кути, доки я сама не обернулася світлом.

«Це занадто, — розпачливо подумала я. Та водночас мені не вдавалося позбутися іншої думки: — Ще».

Десь далеко пролунали чиїсь крики. Я відчула, як жар накриває мене хвилею, здіймає пальто, спалює волосинки на руках. Та мене це не займало.

— Аліно!

Я відчула, як корабель, гойдаючись на хвилях, затріскотів і засичав.

— Аліно! — несподівано мене обхопили Малові руки і потягли назад.

Міцно заплющивши очі від розпеченого світла, хлопець стис­кав мене так, що мало не роздушив. Пахло морською сіллю і потом, а ще знайомим запахом — Керамзіном, травою на луках, темно-зеленим серцем лісів.

Я знову відчула власні руки, ноги, те, як стискаються ребра, поки хлопець притискав мене міцніше, знову складаючи єдине ціле. Впізнала свої губи, зуби, язик, серце і нові частини мене — нашийник і пута. Вони народилися з кістки і дихання, м’язів і плоті. Вони стали моїми.

«Та чи відчуває пташка вагу власних крил?»

Я вдихнула, і до мене повернулися чуття. Мені не доводилось утримувати силу. Вона вчепилася в мене, наче раділа поверненню додому. Світло вирвалося з мене розкішним феєрверком. Яскраве небо розпалося на шматки, знову віддаючись на поталу ночі, а іскри навколо нас здавалися ракетами, сном про мерехтливі пелюстки тисяч квітів.

Жар відступив. Море заспокоїлося. Я зібрала докупи останні промінчики світла і сплела їх у м’яке сяйво, дозволивши йому пульсувати над палубою корабля.

Штурмгонд та інші вчепилися в огорожу з роззявленими від благоговіння чи страху ротами. Мал міцно притиснув мене до грудей і тицьнувся мені у волосся обличчям; повітря хрипко й натужно виривалося з його грудей.

— Мале, — тихенько озвалася я.

Він притиснув мене ще міцніше. Я зойкнула:

— Мале, я не можу дихати.

Хлопець повільно розплющив очі й подивився на мене. Я опустила руки, і світло зникло остаточно. Лише тоді Мал розтиснув обійми.