Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 26 из 112

Він повторив молитву моряків керчинською, а тоді Тамара пробурмотіла її шуанською. Ми постояли хвилинку, гойдаючись разом з кораблем і опустивши голови. У мене в горлі бубнявів клубок. Знову померли люди й загинуло ще одне чарівне древнє створіння, його тіло спаплюжила гришинська сталь. Я поклала руку на мерехтливий бік морського батога. Він був прохолодний і гладенький на дотик. Червоні очі затуманилися й зробилися порожніми. Я стиснула лусочки в долоні, відчуваючи, як вони впиваються в плоть. А які Святі чекали на таких істот?

Минула довга хвилина, перш ніж Штурмгонд пробурмотів:

— Святі зустріли їх.

— Святі зустріли їх, — озвався екіпаж.

— Нам слід рухатися далі, — тихо повідомив капітан. — Корпус китобійного судна пробитий, але у Дарклінґа є Верескуни і кілька Творців, і, наскільки мені відомо, його чудовиськ можна навчити вправлятися з молотком і цвяхами. Краще не покладаймося на долю. — Він повернувся до Прівєта. — Дозволь Верескунам кілька хвилин перепочити, відзвітуй мені про втрати, а тоді підіймайте вітрила.

—

Да

,

мой капітан

, — рішуче озвався чоловік. Потім повагався. —

Капіт

ан

…

єсть люді

, готові заплатити за драконячу луску будь-якого кольору гарну ціну.

Штурмгонд насупився, але коротко кивнув.

— Візьміть що хочете, потім приберіть на палубі і рушаймо вперед. Координати у вас є.

Кілька членів екіпажу накинулися на тіло морського батога, щоб зрізати луску. На це я вже не могла дивитися. Повернулася до них спиною, відчуваючи, як зав’язуються вузлом кишки.

Штурмгонд підійшов до мене.

— Не суди їх занадто суворо, — сказав він, озираючись через плече.

— Я суджу не їх, — відповіла я. — Ти тут капітан.

— А у них порожні гаманці і голодні батьки, брати чи сестри. Ми щойно втратили мало не половину екіпажу й запросили за це невелику винагороду. Не можна сказати, що ви у програші.

— Що я тут роблю? — поцікавилась я. — Чому ти нам допоміг?

— Упевнена, що допоміг?

— Відповідай на запитання, Штурмгонде, — втрутився Мал, приєднавшись до нас. — Навіщо полювати на морського батога, якщо ти однаково планував віддати його Аліні?

— Я не полював на морського батога. Я полював на вас.

— І саме тому зчинив заколот проти Дарклінґа? — перепитала я. — Щоб викрасти мене?

— Складно зчиняти

заколот

на власному кораблі.

— Називай це як тобі заманеться, — роздратовано кинула я. — Просто поясни, що до чого.

Штурмгонд сперся ліктями на поруччя, розглядаючи палубу.

— Якби Дарклінґ завдав собі клопоту спитати мене — а він цього, дякувати Святим, не зробив, — я б пояснив йому, що проб­лема найманця, котрий продає свою честь, у тому, що завжди знайдеться хтось, хто може запропонувати йому більше.

Я витріщилася на нього.

— Ти зрадив Дарклінґа заради

грошей

?

— «Зрадив» — це гучно сказано. Я цього типа майже не знаю.

— Ти божевільний, — очманіла я. — Сам знаєш, на що він здатний. Жодна винагорода цього не варта.

Штурмгонд вишкірився.

— Подивимося.

— Дарклінґ полюватиме на тебе до кінця твого життя.

— Тоді в нас буде дещо спільне, еге ж? До того ж мені подобаються впливові вороги. Це дає почуття важливості.

Мал склав руки на грудях і взявся замислено розглядати корсара.

— Не можу вирішити, божевільний ти чи недоумкуватий.

— У мене стільки гарних рис, — погодився Штурмгонд, — іноді складно вибрати.

Я похитала головою. Корсарові бракувало клепки.

— Якщо хтось запропонував більше за Дарклінґа, то хто ж це був? Куди ти нас везеш?

— Спершу доведеться відповісти на моє запитання, — відповів капітан, тягнучись до кишені свого сюртука. Він витяг тоненьку червону книжечку й кинув її мені. — Чому Дарклінґ носив її з собою? Він не здався мені дуже побожним.

Упіймавши книжку, я перевернула її, хоча наперед знала, що це таке. Золоті літери зблиснули на сонці.

— Ти її вкрав? — здивувалася я.

— Разом із численними документами з його каюти. Утім, знову ж таки, технічно це була

моя

каюта. Не думаю, що це можна назвати крадіжкою.

—

Технічно

, — роздратовано нагадала я, — каюта належить капітанові китобійного судна, в якого ти вкрав корабель.

— Твоя правда, — визнав Штурмгонд. — Якщо ідея з Заклинателькою Сонця не спрацює, можеш влаштуватись адвокаткою. Схоже, характер у тебе достатньо в’їдливий. Утім, мушу зауважити, що книжка, власне, належить тобі.

Він потягнувся вперед і розгорнув палітурку. На ній було написане моє ім’я: «Аліна Старкова».

Я намагалася зберегти незворушний вираз обличчя, та думки оскаженіли. Це був мій примірник «Історії Санктія», який кілька місяців тому в бібліотеці Маленького Палацу мені дав Аппарат. Після моєї втечі до Ос Альти Дарклінґ обшукав мою кімнату, та навіщо йому було брати цю книжку? І чому він так переймався тим, чи не прочитала я її, бува?

Погортала сторінки. Книжечка була прекрасно ілюстрована, однак жахливо похмура як на дітей. Дехто зі Святих на малюнках творив дива або займався благочинністю: Сан-Фелікс між яблуневим цвітом; Санта-Анастасія рятує Аркеск від нищівної чуми. Однак на більшості сторінок зображувалися муки святих: втоп­лення і четвертування Санта-Лізабети, усікновення голови Санта-Любові, Сан-Ілля в кайданах. Я застигла. Цього разу приховати реакції мені не вдалося.

— Цікаво, ні? — озвався Штурмгонд. Він постукав по сторінці довгим пальцем. — Якщо я не помиляюся, це створіння, яке ми щойно впіймали.

Нікуди правди діти: за Сан-Іллею у хвилях якогось озера чи моря чітко виднілись обриси морського батога. Та це ще не все. Мені ледве вдалося не торкнутися рукою нашийника. Згорнувши книжку, я здвигнула плечима.

— Чергова казочка.

Мал приголомшено витріщився на мене. Не знаю, чи побачив він, що там намальовано.

Мені не хотілося повертати «Історію Санктія» Штурмгондові, та він уже й так зробився підозріливим. Я змусила себе простягти йому книжку, сподіваючись, що він не помітить, як тремтить рука. Капітан подивився на мене, потім виструнчився і обтрусив манжети.

— Залиш собі. Зрештою, вона

спр

авді

твоя. Переконаний, ти вже помітила, що я неабияк поважаю приватну власність. До того ж тобі знадобиться якесь заняття, поки ми дістанемося до Ос Керво.

Ми з Малом вибалушили на нього очі.