Страница 26 из 112
Він повторив молитву моряків керчинською, а тоді Тамара пробурмотіла її шуанською. Ми постояли хвилинку, гойдаючись разом з кораблем і опустивши голови. У мене в горлі бубнявів клубок. Знову померли люди й загинуло ще одне чарівне древнє створіння, його тіло спаплюжила гришинська сталь. Я поклала руку на мерехтливий бік морського батога. Він був прохолодний і гладенький на дотик. Червоні очі затуманилися й зробилися порожніми. Я стиснула лусочки в долоні, відчуваючи, як вони впиваються в плоть. А які Святі чекали на таких істот?
Минула довга хвилина, перш ніж Штурмгонд пробурмотів:
— Святі зустріли їх.
— Святі зустріли їх, — озвався екіпаж.
— Нам слід рухатися далі, — тихо повідомив капітан. — Корпус китобійного судна пробитий, але у Дарклінґа є Верескуни і кілька Творців, і, наскільки мені відомо, його чудовиськ можна навчити вправлятися з молотком і цвяхами. Краще не покладаймося на долю. — Він повернувся до Прівєта. — Дозволь Верескунам кілька хвилин перепочити, відзвітуй мені про втрати, а тоді підіймайте вітрила.
—
Да
,
мой капітан
, — рішуче озвався чоловік. Потім повагався. —
Капіт
ан
…
єсть люді
, готові заплатити за драконячу луску будь-якого кольору гарну ціну.
Штурмгонд насупився, але коротко кивнув.
— Візьміть що хочете, потім приберіть на палубі і рушаймо вперед. Координати у вас є.
Кілька членів екіпажу накинулися на тіло морського батога, щоб зрізати луску. На це я вже не могла дивитися. Повернулася до них спиною, відчуваючи, як зав’язуються вузлом кишки.
Штурмгонд підійшов до мене.
— Не суди їх занадто суворо, — сказав він, озираючись через плече.
— Я суджу не їх, — відповіла я. — Ти тут капітан.
— А у них порожні гаманці і голодні батьки, брати чи сестри. Ми щойно втратили мало не половину екіпажу й запросили за це невелику винагороду. Не можна сказати, що ви у програші.
— Що я тут роблю? — поцікавилась я. — Чому ти нам допоміг?
— Упевнена, що допоміг?
— Відповідай на запитання, Штурмгонде, — втрутився Мал, приєднавшись до нас. — Навіщо полювати на морського батога, якщо ти однаково планував віддати його Аліні?
— Я не полював на морського батога. Я полював на вас.
— І саме тому зчинив заколот проти Дарклінґа? — перепитала я. — Щоб викрасти мене?
— Складно зчиняти
заколот
на власному кораблі.
— Називай це як тобі заманеться, — роздратовано кинула я. — Просто поясни, що до чого.
Штурмгонд сперся ліктями на поруччя, розглядаючи палубу.
— Якби Дарклінґ завдав собі клопоту спитати мене — а він цього, дякувати Святим, не зробив, — я б пояснив йому, що проблема найманця, котрий продає свою честь, у тому, що завжди знайдеться хтось, хто може запропонувати йому більше.
Я витріщилася на нього.
— Ти зрадив Дарклінґа заради
грошей
?
— «Зрадив» — це гучно сказано. Я цього типа майже не знаю.
— Ти божевільний, — очманіла я. — Сам знаєш, на що він здатний. Жодна винагорода цього не варта.
Штурмгонд вишкірився.
— Подивимося.
— Дарклінґ полюватиме на тебе до кінця твого життя.
— Тоді в нас буде дещо спільне, еге ж? До того ж мені подобаються впливові вороги. Це дає почуття важливості.
Мал склав руки на грудях і взявся замислено розглядати корсара.
— Не можу вирішити, божевільний ти чи недоумкуватий.
— У мене стільки гарних рис, — погодився Штурмгонд, — іноді складно вибрати.
Я похитала головою. Корсарові бракувало клепки.
— Якщо хтось запропонував більше за Дарклінґа, то хто ж це був? Куди ти нас везеш?
— Спершу доведеться відповісти на моє запитання, — відповів капітан, тягнучись до кишені свого сюртука. Він витяг тоненьку червону книжечку й кинув її мені. — Чому Дарклінґ носив її з собою? Він не здався мені дуже побожним.
Упіймавши книжку, я перевернула її, хоча наперед знала, що це таке. Золоті літери зблиснули на сонці.
— Ти її вкрав? — здивувалася я.
— Разом із численними документами з його каюти. Утім, знову ж таки, технічно це була
моя
каюта. Не думаю, що це можна назвати крадіжкою.
—
Технічно
, — роздратовано нагадала я, — каюта належить капітанові китобійного судна, в якого ти вкрав корабель.
— Твоя правда, — визнав Штурмгонд. — Якщо ідея з Заклинателькою Сонця не спрацює, можеш влаштуватись адвокаткою. Схоже, характер у тебе достатньо в’їдливий. Утім, мушу зауважити, що книжка, власне, належить тобі.
Він потягнувся вперед і розгорнув палітурку. На ній було написане моє ім’я: «Аліна Старкова».
Я намагалася зберегти незворушний вираз обличчя, та думки оскаженіли. Це був мій примірник «Історії Санктія», який кілька місяців тому в бібліотеці Маленького Палацу мені дав Аппарат. Після моєї втечі до Ос Альти Дарклінґ обшукав мою кімнату, та навіщо йому було брати цю книжку? І чому він так переймався тим, чи не прочитала я її, бува?
Погортала сторінки. Книжечка була прекрасно ілюстрована, однак жахливо похмура як на дітей. Дехто зі Святих на малюнках творив дива або займався благочинністю: Сан-Фелікс між яблуневим цвітом; Санта-Анастасія рятує Аркеск від нищівної чуми. Однак на більшості сторінок зображувалися муки святих: втоплення і четвертування Санта-Лізабети, усікновення голови Санта-Любові, Сан-Ілля в кайданах. Я застигла. Цього разу приховати реакції мені не вдалося.
— Цікаво, ні? — озвався Штурмгонд. Він постукав по сторінці довгим пальцем. — Якщо я не помиляюся, це створіння, яке ми щойно впіймали.
Нікуди правди діти: за Сан-Іллею у хвилях якогось озера чи моря чітко виднілись обриси морського батога. Та це ще не все. Мені ледве вдалося не торкнутися рукою нашийника. Згорнувши книжку, я здвигнула плечима.
— Чергова казочка.
Мал приголомшено витріщився на мене. Не знаю, чи побачив він, що там намальовано.
Мені не хотілося повертати «Історію Санктія» Штурмгондові, та він уже й так зробився підозріливим. Я змусила себе простягти йому книжку, сподіваючись, що він не помітить, як тремтить рука. Капітан подивився на мене, потім виструнчився і обтрусив манжети.
— Залиш собі. Зрештою, вона
спр
авді
твоя. Переконаний, ти вже помітила, що я неабияк поважаю приватну власність. До того ж тобі знадобиться якесь заняття, поки ми дістанемося до Ос Керво.
Ми з Малом вибалушили на нього очі.