Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 102 из 112

Під куполом зігнувся Сергій. На руках він тримав Марію. Її тілом від шиї до пупка тягнулася рвана рана.

— Нікого не залишилося, — схлипнув він, і щоками заструменіли сльози. — Нікого не залишилося.

Хлопець захитався вперед і назад, міцніше пригортаючи Марію. Я не могла на неї дивитися. Легковажна реготунка Марія з чарівними каштановими кучерями.

Нічє

вої

розсипалися дахом і кидалися на нас чорним струменем.

— Мале, підійми його! — крикнула я. Шмагонула навідліг по навалі тіней, що мчала на нас.

Трекер схопив хлопця і відтягнув його від Марії. Хлопець пручався і борсався, але ми затягли його до себе і з гуркотом зачинили за собою двері. Напівзанесли, напівзатягли Сергія сходами. На другому прольоті почули, як над нами розчахнулися дверцята в даху. Я кинула високо вгору гострий промінь світла, сподіваючись, що влучу не лише в сходи і ми уникнемо останнього бою.

Коли ми ввірвалися до головної зали, двері за нами захряснулись, і гриші засунули замок на місце.

Нічєвої

намагалися прорватися крізь двері, щосили гупаючи в них.

— Аліно! — крикнув Мал.

Обернувшись, я побачила, що інші двері теж запечатані, але всередині залишилося кілька

нічєвой

. Зоя і Надин брат підпирали стіни й за допомогою верескунського вітру зводили проти зграї тіньових солдатів барикаду зі столів, стільців та поламаних меблів.

Я змахнула руками, і світло полилося вперед розпеченими променями, по черзі розриваючи

нічєвой

, аж доки вони зникли. Зоя опустила руки, і з гучним дзенькотом на підлогу впав самовар.

Нічєвої

гупали і шкреблися в кожні двері. Дряпали дерево, намагаючись потрапити всередину, шукали тріщину чи дірку, крізь яку можна було б просочитися. Здавалося, дзижчання і клацання лунають одночасно з усіх боків. Але Творці гарно впоралися з роботою. Запечатані двері протримаються певний час.

Я роззирнулася кімнатою. Зала тонула в крові. Нею були поплямовані стіни, а кам’яна підлога геть змокла. Повсюди лежали тіла — купки багряного, червоного і синього кольорів.

— Є тут ще хтось? — запитала я. Опанувати тремтіння в голосі не вдавалося.

Зоя коротко, якось запаморочено хитнула головою. У неї на щоках виднілися криваві бризки.

— Ми вечеряли, — сказала вона. — Почули дзвони. Нам не вистачило часу запечатати двері. Вони були просто… повсюди.

Сергій ледь чутно схлипував. Давид сполотнів, але залишався спокійним.

Наді вдалося дошкутильгати до зали. Вона трималася за Адріка, котрий продовжував уперто задирати підборіддя, хай навіть тремтів цілим тілом. Вціліли ще троє Пекельників і двоє Корпус­нійців — один Цілитель і один Серцетлумачник. Оце й усе, що залишилося від Другої армії.

— Хтось бачив Толю з Тамарою? — поцікавилася я.

Ніхто не бачив. Можливо, вони загинули. А може, зіграли якусь роль у цій катастрофі. Тамара зникла з їдальні. Наскільки мені було відомо, вони могли весь час співпрацювати з Дарк­лінґом.

— Може, Ніколаї ще не відплив, — припустив Мал. — Ми можемо встигнути на «Рибалочку».

Я похитала головою. Якщо Ніколаї ще не відплив, то він і решта родини загинули, і Баґхра, ймовірно, теж. Я раптом побачила мертвого Ніколаї, котрий розтягнувся долілиць на поверхні озера поруч із потрощеними рештками «Рибалочки».

Ні. Не думатиму про це. Я збережу в пам’яті свій спогад про Ніколаї з нашої першої зустрічі. Я мушу вірити, що хитромудрий лис зміг уникнути й цієї пастки.

— Дарклінґ зосередив свої сили тут, — сказала я. — Ми можемо втекти до верхнього міста і спробувати вибратися звідси.

— Нам це ніколи не вдасться, — зневірено озвався Сергій. — Їх занадто багато.

То була правда. Ми знали, що це може статися, але сподівалися, що нас буде більше, і мали надії на підкріплення з Полізнаї.

Десь далеко розкотисто пролунав грім.

— Він іде, — застогнав один із Пекельників. — Усі Святі, він іде.

— Він уб’є нас усіх, — прошепотів Сергій.

— Якщо нам пощастить, — кинула Зоя.

Допомагали її слова не надто, але вона мала рацію. У чорних очах Дарклінґової матері я побачила, як він насправді поводиться зі зрадниками, і підозрювала, що на Зою з рештою чекає значно суворіше покарання.

Зоя спробувала витерти з обличчя кров, та лише розтерла її по щоці.

— Як на мене, слід спробувати дістатися до верхнього міста. Я краще спробую свої сили проти чудовиськ за стінами, ніж сидітиму й чекатиму на Дарклінґа.

— Шанси невисокі, — попередила я, ненавидячи себе за те, що не можу запропонувати розраду. — Моєї сили не вистачить на те, щоб зупинити їх усіх.

— Принаймні

нічє

вої

прикінчать нас швидко, — втрутився Давид. — Я пропоную стати до бою.

Всі повернулися до нього. Хлопець, схоже, сам трохи здивувався власним словам. А тоді здвигнув плечима. Подивився мені в очі і промовив:

— Ми докладемо всіх зусиль.

Я оглянула всіх присутніх по колу. Кожен по черзі кивнув.

Зітхнула.

— Давиде, у тебе залишилися

ґренатки

?

Хлопець витягнув із

кефти

два металеві циліндри:

— Це останні.

— Однією скористаєшся, а другу залишиш про запас. Я подам сигнал. Коли відчиню двері, біжіть до воріт палацу.

— Я залишуся з тобою, — заперечив Мал.

Я розтулила рота, щоб посперечатися, та погляду на хлопця вистачило, щоб зрозуміти: не варто цього робити.

— Не чекайте на нас, — наказала я решті. — Я прикриватиму вас, скільки зможу.

Повітря здригнулося від чергового гуркоту.

Гриші похапали гвинтівки з рук загиблих і зібралися навколо мене біля дверей.

— Гаразд, — сказала я.

Обернулась і поклала руки на різьблені клямки. Долонями відчула, як гупаються об дерево тіла

нічєвой

. Рана пекуче запульсувала.

Я кивнула Зої. Замок із клацанням відімкнувся.

Розчахнувши двері, я загорлала:

— Вперед!

Давид кинув у сутінки сигнальну ракету, а Зоя змахнула руками в повітрі, підіймаючи циліндр вище на подушці з верескунського вітерцю.

— Лягай! — крикнув Давид.

Ми розвернулися до прихистку зали, міцно заплющивши очі, витягнувши руки над головою і згрупувавшись в очікуванні вибуху.

Від ударної хвилі затремтіла кам’яна підлога під ногами, і навіть крізь заплющені повіки я побачила, як усе залило розпеченим червоним.

Ми побігли.

Нічєвої