Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 9 из 45

Як виявилося, «дві-три години на день» — це був лише жарт. Левинському довелося приймати людей до самісінького вечора. В обід прибігла тітка Марина й нагодувала «пана доктора», а близько п’ятої своїм звичним офіцерським тоном розігнала всіх пацієнтів «до завтра». Андрій був їй безмежно вдячний. Йому самому не стало б духу це зробити. Парадоксально, але, хоч більшість людей приходила до нього з якимись болячками, насправді все зводилося до розмов про життя. Їм просто не було кому виговоритися. Десь на четвертому пацієнті Андрієві довелося сумно констатувати факт: він і далі сумлінно «лікує голови» та переконує людей, що на їхні проблеми є інші погляди і що насправді більшість проблем не в тому, про що вони думають і говорять. Звичайно, для годиться він міряв пульс, слухав серце... Але більшість хвороб виявлялися також від браку «цивілізації». Руки й ноги боліли від надміру важкої фізичної праці, легені — від дешевих цигарок, нирки й печінка — від самогону. Цистити з’являлися від туалетів на вулиці, а головні болі — від непевності перед завтрашнім днем.

Однак ідея дядька Гната мала й позитивні моменти. До вечора сіни наповнилися медом, молоком, сиром, сметаною, маслом, ковбасами, грибами, ягодами, самогоном та салом. Грошей Андрій не брав принципово. Знав, що часто несуть з останнього. Усю цю провізію Левинський передав тітці Марині з умовою, що в неї харчуватиметься. Та щиро зраділа, бо продуктів окрім «пана доктора» ставало на всю її родину.

Андрій знайшов у коморі старий саморобний гамак діда Тимка, підвісив його поміж двох яблуньок у саду й заснув блаженним сном. Дивно, але після цілого дня роботи він почувався все ж таки не таким утомленим, як у Львові.

Прокинувся надвечір, коли сонце вже сіло й у саду стало відчутно холодно. Вирішив перебратися до хати. Однак на порозі застав чоловіка, що задумливо сидів і курив. Побачивши господаря, той підняв.голову й усміхнувся. Андрій відразу впізнав Петра Коцюбу, давнього друга свого сільського дитинства:

— Привіт, Петре. Ти тут давно? Чого не розбудив?

Той сплюнув цигарку й привітався:

— Привіт, Андрію. Не хотів будити. Знав, що цілий день тебе пацієнти доймали. А ти ж сюди точно не працювати приїхав, правда?

— Та вже ж, — погодивсь Андрій. — Але що зробиш, коли людині болить і вона хоче бути здоровою...

— І як, багатьох вилікував?

Андрій опустився на поріг поруч із давнім товаришем:

— Боюся, що жодного. Більшість їхніх болячок — від способу життя, і поки його не зміниш, то нема що лікувати. А як його зміниш?

— То правда, як його зміниш... — підтакнув приятель.

— Може, підемо до хати. Посидимо трохи, поговоримо, я тобі чарку наллю, й закуска добра є. Он скільки пацієнти нанесли, — запропонував господар.

Петро не заперечував. Сиділи вони довго, далеко за північ. Уже коли збирався йти, гість раптом спитався:

— Андрію, а це правда, що ти голови лікуєш?

— Ну, не так голови, як те, що в них діється. Психіку, людські думки, уявлення.

— Допоможи мені, — попросив раптом Петро.

Андрій вражено подивився на друга.

— А що тобі? Я не сказав би, ніби маєш якісь проблеми. Чи маєш?

— Я — ні, — похитав головою Петро. — Жінка має.

— ?

— Вона мене зовсім не чує, — сумно зізнався товариш. — Дивна якась, каже, що я для неї не господар. Одним словом — фаменістка.

— Феміністка, — автоматично поправив Андрій.

— Так-так, вона сама. Може, ти поговорив би з нею, дав їй якісь установки, як у вас кажуть... То в неї в голові й просвітліло б.

Левинський відразу не знав, що й сказати:

— Розумієш, Петре, фемінізм — це не хвороба. Це, як би тобі сказати, переконання. Вона вірить у свої слова.

— А хіба психічно хворі не вірять у те, що говорять? — здивувався товариш дитинства.

— Це трохи інакше. Вони вигадують те, чого не існує. А жіночі права існують, і багато людей у світі їх дотримується.

— Мені не цікаво, що робиться у світі. З мене люди сміються!

Бачачи, що другові справді погано, Андрій поспішив його заспокоїти:

— Гаразд, Петре, я спробую щось зробити, але результату не обіцяю. (У якийсь момент Левинський подумав, що річ може бути зовсім не у фемінізмі й, може, він і справді чимось зуміє зарадити).

Петро явно втішився:

— Послухай. У мене ж завтра іменини. Приходь увечері. Подивишся на жінку і скажеш, хвора вона чи ні. Якщо ні, то що ж — така моя доля. А якщо так, то порадиш що робити?

— Домовилися. Завтра навідаюсь.

Друзі міцно обнялись, і Петро, щасливий, сповнений віри у львівського доктора, пішов додому. Андрій поволі прибирав зі столу й дедалі більше міркував, що проблема таки не у фемінізмі. «Гірше, — подумав, — коли доведеться лікувати самого Петра».

* * *

Наступного дня Андрій Левинський вибрався, як і обі­цяв, до Коцюб у гості. Петро був солідний ґазда на все село, внук священика, син директорки школи, та й сам мав велику господарку, тож людей набилося стільки, що ніде було яблуку впасти. Андрій майже нікого не знав. Зате його, здається, вже знали всі. «Пана доктора» поса­дили на чільному місці по праву руку від ґазди. Увійшла господиня. Левинський як глянув на неї, то мало язика не проковтнув: скільки жив, а такої красуні ще не зустрічав. Навіть на якусь хвилю позаздрив Петрові. Уляна, так звали господиню, була хоч і невисокого зросту, але чудово пропорційно збудована. Розкішне чорне волосся — закручене в тугий вузол позаду голови, неначе в античних красунь. Великі сині очі, в яких цілком можна побачити самого Господа Бога, дивилися лукаво і з явним насміхом над співрозмовником. Точена фігура, довгі стрункі ноги. Здавалося, вона чудово усвідомлювала силу своєї вроди й користалася нею на повну.

Гості довго пили, веселилися, співали, їли, знову пили — і так, здавалося, без кінця-краю. Уляна уважно обходила всіх присутніх, стараючись нікого не обминути. Припрошувала, пригощала, іноді сама наливала жінкам. Коли всі чоловіки перед солодким вибралися на свіже повітря покурити й подихати цим свіжим повітрям, Уляна впіймала за рукав Андрія і легенько потягла за собою на кухню. Левинський слухняно, як дурне теля, поплентався за нею. Уляна показала йому на стілець під вікном:

— Сідай, зараз я тобі кави зварю.

Левинський сів:

— Та я міг би і з гостями попити. Не треба готувати для мене окремо.

— А може, мені кортить із тобою поговорити, — лукаво повела бездонними очима ґаздиня.

— Поговорити? Про що? — здивувавсь Андрій.