Страница 9 из 45
Як виявилося, «дві-три години на день» — це був лише жарт. Левинському довелося приймати людей до самісінького вечора. В обід прибігла тітка Марина й нагодувала «пана доктора», а близько п’ятої своїм звичним офіцерським тоном розігнала всіх пацієнтів «до завтра». Андрій був їй безмежно вдячний. Йому самому не стало б духу це зробити. Парадоксально, але, хоч більшість людей приходила до нього з якимись болячками, насправді все зводилося до розмов про життя. Їм просто не було кому виговоритися. Десь на четвертому пацієнті Андрієві довелося сумно констатувати факт: він і далі сумлінно «лікує голови» та переконує людей, що на їхні проблеми є інші погляди і що насправді більшість проблем не в тому, про що вони думають і говорять. Звичайно, для годиться він міряв пульс, слухав серце... Але більшість хвороб виявлялися також від браку «цивілізації». Руки й ноги боліли від надміру важкої фізичної праці, легені — від дешевих цигарок, нирки й печінка — від самогону. Цистити з’являлися від туалетів на вулиці, а головні болі — від непевності перед завтрашнім днем.
Однак ідея дядька Гната мала й позитивні моменти. До вечора сіни наповнилися медом, молоком, сиром, сметаною, маслом, ковбасами, грибами, ягодами, самогоном та салом. Грошей Андрій не брав принципово. Знав, що часто несуть з останнього. Усю цю провізію Левинський передав тітці Марині з умовою, що в неї харчуватиметься. Та щиро зраділа, бо продуктів окрім «пана доктора» ставало на всю її родину.
Андрій знайшов у коморі старий саморобний гамак діда Тимка, підвісив його поміж двох яблуньок у саду й заснув блаженним сном. Дивно, але після цілого дня роботи він почувався все ж таки не таким утомленим, як у Львові.
Прокинувся надвечір, коли сонце вже сіло й у саду стало відчутно холодно. Вирішив перебратися до хати. Однак на порозі застав чоловіка, що задумливо сидів і курив. Побачивши господаря, той підняв.голову й усміхнувся. Андрій відразу впізнав Петра Коцюбу, давнього друга свого сільського дитинства:
— Привіт, Петре. Ти тут давно? Чого не розбудив?
Той сплюнув цигарку й привітався:
— Привіт, Андрію. Не хотів будити. Знав, що цілий день тебе пацієнти доймали. А ти ж сюди точно не працювати приїхав, правда?
— Та вже ж, — погодивсь Андрій. — Але що зробиш, коли людині болить і вона хоче бути здоровою...
— І як, багатьох вилікував?
Андрій опустився на поріг поруч із давнім товаришем:
— Боюся, що жодного. Більшість їхніх болячок — від способу життя, і поки його не зміниш, то нема що лікувати. А як його зміниш?
— То правда, як його зміниш... — підтакнув приятель.
— Може, підемо до хати. Посидимо трохи, поговоримо, я тобі чарку наллю, й закуска добра є. Он скільки пацієнти нанесли, — запропонував господар.
Петро не заперечував. Сиділи вони довго, далеко за північ. Уже коли збирався йти, гість раптом спитався:
— Андрію, а це правда, що ти голови лікуєш?
— Ну, не так голови, як те, що в них діється. Психіку, людські думки, уявлення.
— Допоможи мені, — попросив раптом Петро.
Андрій вражено подивився на друга.
— А що тобі? Я не сказав би, ніби маєш якісь проблеми. Чи маєш?
— Я — ні, — похитав головою Петро. — Жінка має.
— ?
— Вона мене зовсім не чує, — сумно зізнався товариш. — Дивна якась, каже, що я для неї не господар. Одним словом — фаменістка.
— Феміністка, — автоматично поправив Андрій.
— Так-так, вона сама. Може, ти поговорив би з нею, дав їй якісь установки, як у вас кажуть... То в неї в голові й просвітліло б.
Левинський відразу не знав, що й сказати:
— Розумієш, Петре, фемінізм — це не хвороба. Це, як би тобі сказати, переконання. Вона вірить у свої слова.
— А хіба психічно хворі не вірять у те, що говорять? — здивувався товариш дитинства.
— Це трохи інакше. Вони вигадують те, чого не існує. А жіночі права існують, і багато людей у світі їх дотримується.
— Мені не цікаво, що робиться у світі. З мене люди сміються!
Бачачи, що другові справді погано, Андрій поспішив його заспокоїти:
— Гаразд, Петре, я спробую щось зробити, але результату не обіцяю. (У якийсь момент Левинський подумав, що річ може бути зовсім не у фемінізмі й, може, він і справді чимось зуміє зарадити).
Петро явно втішився:
— Послухай. У мене ж завтра іменини. Приходь увечері. Подивишся на жінку і скажеш, хвора вона чи ні. Якщо ні, то що ж — така моя доля. А якщо так, то порадиш що робити?
— Домовилися. Завтра навідаюсь.
Друзі міцно обнялись, і Петро, щасливий, сповнений віри у львівського доктора, пішов додому. Андрій поволі прибирав зі столу й дедалі більше міркував, що проблема таки не у фемінізмі. «Гірше, — подумав, — коли доведеться лікувати самого Петра».
* * *
Наступного дня Андрій Левинський вибрався, як і обіцяв, до Коцюб у гості. Петро був солідний ґазда на все село, внук священика, син директорки школи, та й сам мав велику господарку, тож людей набилося стільки, що ніде було яблуку впасти. Андрій майже нікого не знав. Зате його, здається, вже знали всі. «Пана доктора» посадили на чільному місці по праву руку від ґазди. Увійшла господиня. Левинський як глянув на неї, то мало язика не проковтнув: скільки жив, а такої красуні ще не зустрічав. Навіть на якусь хвилю позаздрив Петрові. Уляна, так звали господиню, була хоч і невисокого зросту, але чудово пропорційно збудована. Розкішне чорне волосся — закручене в тугий вузол позаду голови, неначе в античних красунь. Великі сині очі, в яких цілком можна побачити самого Господа Бога, дивилися лукаво і з явним насміхом над співрозмовником. Точена фігура, довгі стрункі ноги. Здавалося, вона чудово усвідомлювала силу своєї вроди й користалася нею на повну.
Гості довго пили, веселилися, співали, їли, знову пили — і так, здавалося, без кінця-краю. Уляна уважно обходила всіх присутніх, стараючись нікого не обминути. Припрошувала, пригощала, іноді сама наливала жінкам. Коли всі чоловіки перед солодким вибралися на свіже повітря покурити й подихати цим свіжим повітрям, Уляна впіймала за рукав Андрія і легенько потягла за собою на кухню. Левинський слухняно, як дурне теля, поплентався за нею. Уляна показала йому на стілець під вікном:
— Сідай, зараз я тобі кави зварю.
Левинський сів:
— Та я міг би і з гостями попити. Не треба готувати для мене окремо.
— А може, мені кортить із тобою поговорити, — лукаво повела бездонними очима ґаздиня.
— Поговорити? Про що? — здивувавсь Андрій.