Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 6 из 45

Глава 6

— Отже, в тебе є два варіанти: стати або психом, або інфарктником.

— Що, все так погано?

— Ні. Погано — це коли лікується...

Двоє давніх друзів вели милу бесіду, один у горизонтальному, а другий у вертикальному положенні. Гірше було тому, що в горизонтальному, бо воно визначалося лікарняним ліжком.

Андрія Левинського, відомого львівського психіатра тридцяти з гаком років забрали просто з кабінету з діагнозом «гостра серцева недостатність». По-людськи — перепрацювався. Кардіолог Павло не докладав зусиль, аби втішити приятеля, бо чудово знав, що той зрозуміє його неправильно. Рішення фахівця було однозначне й остаточне:

— Якщо ти зараз негайно, бодай на місяць, не поїдеш подалі від роботи, то наступного разу ми зустрінемось у морзі. Вгадай із першого разу, хто кого провідуватиме?

— Слухай, ну що я робитиму на відпочинку? До того ж я не терплю моря... — впиравсь Андрій.

— А хто каже про море? На море тобі не можна. Помірний клімат, цілковитий спокій, домашні харчі. Ніякого телевізора, інтернету, книжок, пацієнтів і бабів.

— А останнє — принципово?

— Боюся, що так.

— І де мені тоді відпочивати? На безлюдному острові?

— Чому? У тебе ж є якась дача далеко в горах. Ти сам казав, що там виріс.

Андрій лише зневажливо гмикнув:

— Згадала баба, як дівкою була. Та я туди років десять не їздив. Там жодних умов: газу нема, вода в криниці, туалет на вулиці... Та я собі навіть кави не зварю!

— От і чудово, бо кави тобі не можна. Закип’ятиш чай на дровах. Цілий день думатимеш про те, як тобі вижити, а не про фобії пацієнтів.

Левинський іще трохи повпирався й нарешті видав останній, найважливіший, аргумент:

— Павле, я все одно не можу туди поїхати. Там усі настільки нормальні, що я починаю почуватися ніяково.

Кардіолог на це лише розсміявся:

— Ні, тобі точно пора лікуватися. Поза тим сам чудово знаєш: цілком нормальних людей не буває. У кожного свої таргани в голові. Тільки було б добре, якби ти не займався їх пошуками, а просто відпочивав. Та й, зрештою, село не місто. Там у людей розмірений ритм життя, близькість із природою. Ані збочень, ані пошуку відповідей на риторичні запитання. Але як собі хочеш. Я тобі сказав, як краще, а ти роби як знаєш.

Проте десь глибоко в душі Левинський чудово розумів, що друг має рацію. Йому таки треба відпочити. Тому, владнавши більш-менш усі свої справи, вирушив до села.

Село було його найбільшою фобією, яку він старанно приховував протягом усього життя. Там Андрій справді виріс, але водночас почувався страшенно чужим. Обожнював плоди цивілізації і тяжко зносив їхню відсутність. Зрештою, психологія села так і залишилася для нього загадкою. На перший погляд здавалося, що все просто: хороші безхитрісні люди, зранку до вечора тяжко працюють, аби заробити на нормальне життя. Щирі й відкриті, як сама природа. Однак ця близькість до природи робила їх і небезпечними. Вони часто були стихійними й підступними, як та ж таки природа. Їхніми вчинками керували бажання та пристрасть, тож вони були готові на геть неймовірні речі.

«Усе буде добре. Все буде чудово, — утішав себе Андрій. — Зустрінуся з давніми друзями, побачу сусідів. Гулятиму лісом, збиратиму гриби. Може, траву покошу, якщо сусіди ще не покосили. Рубатиму дрова...» На цьому хід його думок різко обірвався. Оскільки відомий психіатр згадав, що рубати дрова він не дуже вміє і на грибах не знається. Траву ще покосить, але коси не поклепає... Одним словом, це буде КАТАСТРОФА!

Надвечір його престижне Subaru Forester укотилося на широке обійстя Ковальчуків (так кликали Андрієвих діда з бабою). Колись тут мешкали мамині батьки, але після хвороби діда їх обох забрали в особняк до Львова. Там вони й доживали віку. Похоронили обох тут-таки, на сільському цвинтарі. Сюди часто приїжджала мама із сестрою. Тепер вона вже буває тут рідше: важко. А сестра навідується. На всі свята. Ще й дітей привозить. Город із садом (як і дім) доглядають сусіди, за що й користаються їхніми плодами. Стара хата на два кінці майже постійно пустує, лише кілька разів на рік наповнюючись людським голосом.

Левинський сюди не приїжджав із моменту похорону хворого діда, який успішно пережив здорову бабуню на п’ять років. Не міг довго залишатися. Без діда з бабою Андрієві було порожньо і самотньо.

Довго возився з колодкою. Старий напівіржавий ключ ніяк не хотів повертатися. Нарешті-таки Левинському вдалосяйого покрутити, і, трохи пригнувшись, адже був вищий за одвірок, він опинився всередині. За дверми показалися маленькі сіни, де зберігалося різне кухонне начиння: всілякі банки, склянки, цвяхи, сита, горщики, відра й допотопна мишоловка, яку всі миші відверто ігнорували. Далі йшлося на кухню. Кухня була водночас вітальнею із двома доволі великими вікнами, за якими виднівся садок, та довгою лавою перед ними. Перед лавою стояв стіл, накритий старим домотканим полотном. У кутку висіли образи з позатикуваним позаду якимось дуже пахучим зіллям. Із кухні двері вели до малої спальні, що дивилася на дорогу й подвір’я перед домом. Із другого боку хати — комора, але потрапити туди можна лише знадвору.

Після довгої шестигодинної їзди Андрій уже не мав натхнення розпаковувати речі. Вирішив одразу лягти спати. Знайшов постіль, яку його сестра Наталка завбачливо ховала у скрині. Постелив, помився холодною водою з криниці (це був майже родовий жах!) і за секунду провалився в сон. Уперше за багато років відчув себе втомленим. Останньою думкою змученої свідомості було: «Коли я тут виживу і за три тижні зі мною нічого не станеться, то наступного року привезу сюди Павла й подивлюся, як виживатиме він». Із цією ідеєю Левинський солодко заснув.