Страница 40 из 45
— Ну от, із першим епізодом розібралися, — зазначив Андрій. — Тепер перейдемо вже безпосередньо до драми. Однак тут знову потрібно звернутися до особистості самого голови. Я вже казав, що покійний був людиною певних принципів. А ще мав доволі сильно розвинуте почуття власності. Приблизно так він трактував свою дружину і сім’ю: пильнував їх, доглядав, вважав, аби не втратити. Коли виходив із ними на люди, то потребував, аби мали належний вигляд. Возив їх на море, робив інколи дорогі подарунки. Усі, назвемо їх так, походи наліво небіжчик трактував радше як розвагу, котру можна в будь-який момент припинити. Приблизно так було і з пані Анною. Ви ж любили його більше, ніж він вас? — звернувся Андрій до Нечаєвої.
Та лише мовчки опустила голову.
— Я зрозумів це, коли побачив на похороні ваш непідробний, щирий сум за покійним, — продовжував Андрій. — Ви переживали не просто втрату людини, що допомагала вам матеріально, а й людини, яку любили. Понад те, фото Володимира Ющишина й досі стоїть у вашому серванті в чорній рамці під тими фужерами з мишами. Ви любили його настільки, що в якийсь момент стали залежні від своїх почуттів. Вам хотілося більшого, натомість покійного голову влаштовувало все як є. Так? — знову звернувся він до жінки.
— Так, — кивнула вона.
— Саме ця пристрасть і штовхнула вас на те, щоб улаштувати скандал його дружині, пані Стефанії, з надією, що та вижене невірного чоловіка з хати й він прийде саме до вас. Однак пристрасть засліпила вам очі. Ви не бачили, з якою людиною мали справу. Покійний голова сказав жінці слова, суть яких коротко можна передати так: ти моя власність, я тебе ціную і не збираюся пускати на вітер. До того ж він злякався, що ваші почуття зашкодять його справам із фондом, і вирішив припинити стосунки з вами. І до самої його смерті ви справді більше не зустрічалися.
— Я не розумію, що він знайшов у цій квочці! — вигукнула, мало не плачучи, Анна. — Вона його ніколи не любила. Приймала його почуття як належне, а сама лише над своїми дітьми тряслася. «Юстинка кашляє, Андрійку треба вчити німецьку», — зло передражнила Стефанію.
Стефанія спершу мовчала, а потім відповіла:
— Принаймні грошей я в нього ніколи не вимагала. І в спідниці тій самій ходила три роки. Та якби не діти, я вже давно його вигнала б. І, думаєш, не виганяла? Він сам нікуди не хотів іти. Казав, що то його дім, жінка, діти і йому тут добре.
— Неправда! Не міг він такого казати! — гаркнула Анна.
— Як собі хочеш, — урівноважено відповіла Стефанія.
— Прошу заспокоїтися, — звернувся до жінок Левинський. — я хотів би продовжити. Отже, на чому ми зупинилися? Ага! Голова вирішив припинити стосунки з Анною. Він старанно уникав будь-яких зустрічей із вами, навіть у церкві. У селі, знаючи, що трапилось, а тут не можна чогось не знати, вас навіть на одні гостини не запрошували. А коли й запрошували, то голова туди не йшов. Та ви його й далі любили, і в цьому була найбільша проблема. Тоді ви вирішили скористатися старим, перевіреним, як вам здавалося, методом — приворотним зіллям. Колись, іще юною дівчиною, ви так само сильно закохались у Василя Дідуха, рідного брата присутньої тут пані Христини Ющишин. Але Дідухи чомусь не хотіли мати вас за невістку.
— Вона намовила його кинути медінститут, — сказала пані Христина.
— Неправда, — швидко заперечила Анна, — він сам так вирішив.
Але Христина її не слухала:
— Батьки хотіли, щоб Василь став лікарем, казали, в нього здібності. А як зустрівся з Анною, то світу білого вже не бачив — тільки її. Вони вже й погоджувалися: Бог з вами, женіться, тільки навчання не кидай. Проте Анна боялася пускати його до міста, боялася, що він там знайде когось іншого, от і намовила облишити інститут. Тато з мамою дуже злі були за те, навіть грошей на весілля не дали. Василь тоді в нас позичав, бо ми вже були одружені з Богданом.
— Усе не так, — заперечила Анна. — Це Василь боявся мене саму надовго залишати. Казав, що я піду від нього.
— А зілля приворотне тоді чого йому давала? — накинулася на неї Христина.
— Ти звідки знаєш?
— Усі знають. До Параски тоді Орися Гнатова приходила по ліки від запалення вуха для малого, то й чула, як ти Параску просила приворотне тобі зробити.
— Кара Божа з тим селом! — здійняла руки до неба Анна. — Брешуть на рівному місці. Не знаю, що тій Оришці причулось, але ніякого зілля я в Параски не просила.
— Та годі вам! — злегка прикрикнув на жінок Белей. — Не дасте людині все як слід розказати.
— От і хай розказує як слід, а не кидається безпідставними звинуваченнями, — закопилила губу Анна.
— Добре, — погодився Левинський. — Якщо я помиляюся щодо давніх подій, то вибачайте. Але тепер-то ви точно замовляли зілля. Бо звідки на цій пляшечці ваші відбитки пальців? — і він показав присутнім посудинку із сердечком, яку знайшов дядько Гнат у своїй дровітні.
Анна вмить поблідла:
— Це якась помилка, звідки там можуть бути мої відбитки? Та я в очі її не бачила.
— Бачили, — спокійно відповів Левинський. — І дайте мені трохи часу, я вам це доведу.
Анна затихла, Андрій тим часом продовжив:
— Ви знали, що голова буде на іменинах у племінника. Прийшли до доньки, яка живе по сусідству, і просили її передати голові, щоб той бодай на хвилинку заскочив до неї. Трохи побули там, а потім «офіційною» дорогою, так, щоб вас обов’язково хтось побачив, пішли начебто до хати. Потім, пізно ввечері, в умовлений із донькою час стежкою позаду хати повернулися. Не знаю вже, який привід ви придумали, але голова таки пішов до вас на кілька хвилин. Той-таки дядько Гнат бачив, як він потім вертався з подвір’я Насті, а також зауважив світло в одному з вікон її дому, тоді як сама вона була в гостях. Зрозуміло, що чужий там бути не міг — лише свій. Настя, окрім вас, нікого тут не має. Щоправда, є ще Гриць, але в той вечір у нього були інші справи. Потім ви тією самою дорогою пішли геть, викинувши пляшечку подалі від хати дочки. На вашу біду вона попала в дровітню дядька Гната, де він її і знайшов.
Жінка мовчала й холодно дивилася на Левинського, який крок за кроком продовжував своє розслідування:
— Саме в Насті ви підлили голові приворотного зілля. Біда, однак, у тому, що в цій пляшечці була отрута, а не приворотне. Через дві години йому стало погано. Він вийшов на вулицю, плануючи зайти до мене у двір і тихцем забрати свої скарби. Але там йому зробилося ще гірше, і зрештою під коморою він помер.
— Та який мені сенс убивати голову? Я ж його любила! — вигукнула Анна.
Левинський цілком із нею погодився: