Страница 17 из 45
Із цвинтаря всі знову поверталися до обійстя голови на поминки. Коли проходили повз подвір’я баби Ганни, Левинський непомітно звернув туди і швидко, аби зайвий раз не помітили, зайшов за бабину хату. Ганна Коровайна якраз годувала курей.
— Боже помагай, — привітався він.
Стара здивовано подивилася, кого то нечистий надніс, але відповіла:
— Помагай Біг. А ти хто будеш?
— Я внук Ковальчуків, Андрій, — відповів Левинський, підходячи ближче.
Баба Ганна ще раз підозріло глянула на нього, аж раптом її осінило:
— Ага, вже знаю. Ти той доктор зі Львова, що голови лікує. Тож яка мара тебе сюди прислала? Хочуть перевірити, чи баба Ганна вже зовсім із глузду з’їхала?
— Ніхто мене не присилав, — заперечив Левинський. — Я сам прийшов. А перевіряти вас нема сенсу, бо ви такі божевільні, як я космонавт.
— Ти що, мені не віриш? — насупилася баба Ганна.
— Не вірю. Але про те, що ви нормальна, я нікому не скажу, коли хочете.
Баба Ганна нічого на це не мовила, відставила миску із пшоном і повернулася до гостя.
— Ну, якщо сам прийшов, то заходь у хату. Я тебе свіжим кисляком напою, як не гребуєш...
Це було саме те, що треба. Видно, з бабою Ганною не дуже хотіли бесіди провадити, тож вона й зраділа нагоді. Левинський швидко закивав:
— З радістю, матко Ганно (так у цьому селі зверталися до старших жінок).
Вони зайшли в невеличку древню, але охайно прибрану хату. Стара показала Андрієві, куди сісти, а сама подалася на кухню по кисляк. Левинський здивовано оглядав оселю: такої кількості ікон, свічників та вервечок він іще в сільських хатах не бачив. Серед них були справді цікаві речі. Баба Ганна повернувшись помітила, що гість розглядає її набутки. Задоволено всміхнулася:
— Подобається?
— Ще й як! Та у вас тут справжній музей!
Баба Ганна налила з керамічного глечика у велике горня кисляку й поставила перед гостем:
— Та є трохи краси. Мій прадід у самого станіславського єпископа дяком співав. У прадіда такий голос був, що єпископ усюди його із собою брав, навіть до Відня, — похвалилася баба Ганна.
— Невже до самого Відня? — не так спитався, як підтримав розмову Левинський.
— Не віриш? — фиркнула стара. Він іще звідтіля ікону святої Катерини привіз. Там іззаду так і було написано. Я тобі її показала б, але той аспид, голова, її в мене вкрав!
Андрій здивовано подивився на бабу Ганну:
— Матко, та Бог з вами, для чого б то голові образи красти? Ви що, його за руку впіймали?
— Впіймати не впіймала, а більше нікому було. Ось послухай, як воно вийшло, — баба Ганна зручно вмостилася на лавці під вікном і продовжила: — Десь місяць потому, як моя Галюня, внучка, вийшла заміж у Львові, приходить до мене голова із представником того фонду, що всім тут помагають. А я тобі скажу, що злодії вони, а не фондисти! Та й представника мені знайшов... Дмитруньо Ющишин... Сміх та й годі. Я йому ще шмарклі попід церквою підтирала, як дитиною був. Та й ще третій приплентався з ними, якось чудно по-нашому говорить, чи то москаль, чи лях, чи чех? Одна біда знає. Каже голова: «Давай ми тобі, бабо Ганно, щось допоможемо. Чи то паркан поправити, чи, наприклад, корову купити...» А я йому: «Паркан у мене на місці, а з коровою хай твоя Стефка голову морочить. Нічого мені не треба. Моя Галюня за великого начальника у Львові заміж вийшла, з особняком. Правду люди кажуть: за сиротою і Бог з калитою. Вони мені все самі поможуть». А голова й так підходить, й інак: «Та ж задурно поможемо, всім помагаємо. А коли не хочете задурно, то передайте нам щось на фонд. Он хоч би ту ікону», — а сам не в тім’я битий, прямо на святу Катерину показує. Я тоді катрана в руки й погнала їх обох у шию. Жуліки вони, а не фондисти. Та вони одразу за тою іконою приперлися, думали, що я не здогадаюсь. А тижнів зо два тому пішла на базар, коли ж повертаюся — глядь: а моєї Катерини немає. Я — в сльози й до голови. Віддай мою ікону, а то Колі-дільничному пожаліюся. А він мені, скурвий син, у живі очі сміється й каже: «Я, бабо, твоєї ікони не крав, не сміши людей. Хочеш, щоб тебе у псіхушку запроторили?» Я тоді дзвоню до своєї Галюні, плачу й розказую, а вона, дитина, хоч і пожаліла мене, а те саме каже: «Матко, дайте спокій із тою іконою, бо ніхто вам не повірить, що голова її вкрав. Ви ж за руку не впіймали». Отак і залишилась я сиротою без святої Катерини. А нею ж моїх батьків благословляли, і мене з чоловіком, і мою Василину, царство їй небесне, я благословляла, та й Галюню нею благословила. Та й правнукам передати її хотіла. А бодай його на тім світі чорти на вила підняли! — кляла стара покійного голову.
Левинський уважно слухав і не перебивав. Він одразу здогадався, про яку ікону мова. Про ту саму, що знайшов її в стодолі й на неї не було документів. От баба Ганна зрадіє, коли він її поверне! «Але ще не зараз. Не зараз», — вирішив Левинський. Натомість, аби перевести розмову в потрібне русло, спитався:
— Але ж комусь вони й допомогли з тим фондом? Може, то їм раз так з іконою приспічило? Воно й зрозуміло, річ старовинна, дорога...
Баба Ганна перервала прокльони й, наперед насолоджуючись своєю відплатою покійному голові, продовжила:
— Знав би ти, як вони допомагають! Я вже давно б у поліцію заявила, та боялася, що вони щось моїй Галюні зроблять. А тепер уже що, нема голови...
— А про що ви хотіли в поліцію заявляти? — спитався Левинський.
— Та ж про їхні махінації з фондом. Ось послухай, це трапилось, як моя сусідка небіжка Ольга Янкова жива була. У неї майже нікого не було, так життя склалося. Один племінник у третіх десь на Сході України. Часом приїжджав до неї, помагав, але дуже рідко. Якось бачу: голова до неї іде разом із Дмитруньом-адвокатом та з отим самим, що до мене приходив. Зайшли в хату і щось говорять. У мене вікно у вікно з Олькою було. Бачу, голова щось розказує Ользі, а вона хитає головою. Потім пішли. Я — ноги в руки й до неї, питаюся: «Чого голова приходив?» А вона мені каже, що то він од фонду приходив, допомогу обіцяв. Питаю: «Яку допомогу?» — «Казав, що газ проведе». Питаю: «Ти йому що за це?» А вона: «Нічого». «Дивно, — думаю, — але хто його знає, що зараз у світі діється». Минув десь тиждень, бачу, таки прийшли якісь хлопці до Ольки, траншею копають і трубу на газ кладуть. За тиждень уже й газ був.