Страница 62 из 93
Розділ 15
Лише опинившись у своїй кімнаті й надійно зачинивши за собою двері, я дозволила вирватися схлипам. Сповзла на підлогу, притиснувшись спиною до ліжка, обійняла руками коліна й намагалася опанувати себе. Мал уже залишив палац і пустився у зворотну путь до Цибеї, де мав приєднатися до решти трекерів, котрі полювали на оленя Морозова. Відстань, що зростала між нами, здавалася фізично відчутною на дотик. Я почувалася віддаленішою від нього, ніж в усі попередні самотні місяці.
Великим пальцем я потерла рубець на долоні.
— Повертайся, — прошепотіла я, здригаючись цілим тілом від нових схлипів. — Повертайся.
Але він не повернеться. Я сама мало не наказала йому забиратися геть. Знала, що, можливо, більше ніколи не побачу його, й ця думка була болючою.
Не знаю, скільки я так просиділа в темряві. Раптом помітила, що у двері хтось тихенько стукає. Я сіла рівніше, намагаючись стримати схлипування. А раптом це Дарклінґ? Я не могла знести думку, що доведеться просто зараз дивитися на нього, пояснювати мої сльози, однак мусила щось робити. Звелася на ноги й відчинила двері.
Кощава рука стиснула моє зап’ястя залізними лещатами.
— Баґхра? — здивувалися я, дивлячись на жінку, що стояла біля дверей.
— Ходімо, — наказала вона, смикаючи мене за руку й озираючись через плече.
— Дай спокій, Баґхро.
Я спробувала висмикнутися з її руки, але вона виявилася навдивовижу сильною.
— Ти негайно підеш зі мною, дівко, — відрубала вона. — Негайно!
Можливо, спрацювала пильність її погляду чи приголомшення від побаченого в жінчиних очах страху, а може, я просто звикла виконувати Баґхрині накази, однак я вийшла за нею за двері. Вона зачинила їх за нами, не відпускаючи мого зап’ястя.
— Що це таке? Куди ми йдемо?
— Помовч.
Замість того щоб повернути праворуч, до головних сходів, вона потягла мене в протилежному напрямку, до іншого кінця коридору. Натиснула щось на панелі в стіні, й розчахнулися приховані двері. Баґхра підштовхнула мене. Я не мала бажання сваритися з нею, тож пошкандибала вниз вузькими спіральними сходами. Щоразу, коли я озиралася на жінку, вона ледь помітно підштовхувала мене. Опинившись біля підніжжя сходів, Баґхра вийшла вперед і повела мене тісним проходом із простою кам’яною підлогою та простими дерев’яними стінами. Він здавався майже голим порівняно з рештою Маленького Палацу, і я вирішила, що там, мабуть, живе прислуга.
Баґхра знову схопила мене за зап’ястя й потягла до порожньої темної кімнатки. Запалила єдину свічку, зачинила й замкнула на засув двері, а тоді перетнула кімнату й стала навшпиньки, щоб засунути завісу на крихітному підвальному віконечку. Кімната була вбого обставлена: вузьке ліжко, простий стілець і умивальник.
— Ось, — сказала Баґхра, підсуваючи до мене стос одягу. — Вдягни це.
— Я занадто стомлена для занять, Баґхро.
— Більше жодних занять. Ти мусиш покинути палац. Сьогодні.
Я кліпнула.
— Про що ти говориш?
— Я намагаюся врятувати тебе, аби ти не стала рабинею на решту свого життя. А тепер перевдягайся.
— Баґхро, що відбувається? Чому ти привела мене сюди?
— Часу в нас небагато. Дарклінґ ось-ось знайде оленя Морозова. Невдовзі він матиме свого оленя.
— Знаю, — озвалася я, думаючи про Мала. Серце в мене боліло, але водночас я почувалася дещо самовдоволеною. — Я гадала, ти не віриш в оленя Морозова.
Вона змахнула рукою, немов відганяючи мої слова.
— Так я казала йому. Думала, він зможе відмовитися від переслідування оленя, якщо вважатиме всю історію просто селянською казочкою. Та коли олень опиниться в його руках, йому вже ніщо не завадить.
Я розгнівано сплеснула руками.
— Не завадить у чому?
— Скористатися Зморшкою як зброєю.
— Розумію, — озвалася я. — А він що, планує збудувати там літню резиденцію?
Баґхра стиснула мою руку.
— Це не жарт!
У її голосі пролунали незнайомі розпачливі ноти, а рука майже до болю стиснула мою. Що з нею?
— Баґхро, може, нам слід піти до ізолятора…
— Я не хвора й не божевільна, — виплюнула вона. — Тобі слід дослухатися до мене.
— Тоді кажи щось змістовне, — попросила я. — Як узагалі можливо скористатися Зморшкою як зброєю?
Вона нахилилася до мене, впиваючись пальцями в мою плоть.
— Розширивши її.
— Гаразд, — повільно озвалася я, намагаючись звільнитися з її лещат.
— Землі, проковтнуті Неморем, колись були зеленими, родючими й багатими. А тепер вони мертві й безплідні, й там кишма кишить нечисть. Дарклінґ хоче посунути його межі на північ до Фієрди та на південь до Шу Хану. Ті, хто не схилить перед ним голову, побачать, як їхні королівства обернуться на занедбану пустелю, а людей зжеруть ненаситні волькри.
Я нажахано витріщилася на неї, приголомшена намальованим образом. Стара, вочевидь, втратила ґлузд.
— Баґхро, — лагідно відповіла я, — мабуть, у тебе гарячка. — «Або повний маразм». — Добре було б знайти оленя. Я маю на увазі, це може допомогти Дакрлінґові знищити Зморшку.
— Ні! — скрикнула вона, і цей звук був схожий на стогін. — Він ніколи не збирався знищити її. Зморшка — його витвір.
Я зітхнула. Чому Баґхра обрала саме цю ніч, аби втратити зв’язок із реальністю?
— Зморшку сотні років тому створив Чорний Єретик. Дарклінґ…
— Він і
є
Чорний Єретик, — розлючено увірвала мене жінка, наблизивши своє обличчя до мого так, що між нами залишилося кілька сантиметрів.
— Авжеж, так і є. — Доклавши трохи зусиль, я випручалася з її пальців і позадкувала до дверей. — Я збираюся знайти тобі Цілителя, а потім лягти спати.
— Подивився на мене, дівко.
Я глибоко вдихнула й повернулася, відчуваючи, як уривається терпець. Мені шкода було жінку, але вона вже перегравала.
— Баґхро… — Слова застигли в мене на вустах.
Із долонь Баґхри лилася темрява, у повітрі плавали чорнильні завитки.
— Ти його не знаєш, Аліно. — Вона вперше звернулася до мене на ім’я. — А я знаю.
Я стояла, дивлячись, як розкручуються навколо неї темні спіралі, й намагалася зрозуміти побачене. Вивчаючи Баґхрині дивні риси, я побачила в них чітке пояснення. Побачила привида жінки, котра колись була красунею, вродливої жінки, котра народила вродливого сина.
— Ти його мати, — заціпеніло прошепотіла я.
Вона кивнула.