Страница 61 из 93
Коли він обернувся, я подумала, що ось-ось розтану від щастя, побачивши рідне обличчя. Краєм свідомості я помітила його похмурий вигляд, але він розчинився у моїй нічим не затьмареній радості. Я помчала крізь залу і стиснула хлопця в обіймах, мало не збивши його з ніг. Він утримав рівновагу, а тоді зняв мої руки зі своєї шиї та глипнув на решту солдатів, котрі зупинилися, витріщаючись на нас. Я знала, що, напевно, засоромила його, але мене це не хвилювало. Я хиталася на п’ятках, мало не танцюючи від щастя.
— Ідіть, — озвався він до товаришів. — Я наздожену.
Кілька брів злетіли вгору, але солдати зникли за парадними дверима, залишивши нас на самоті.
Я відкрила рота, збираючись щось сказати, але не знала, з чого почати, тож бовкнула те, що першим спало на думку:
— Що ти тут робиш?
— Біс його знає, — відповів Мал утомлено, здивувавши мене. — Мусив відзвітувати твоєму господарю.
— Моєму… кому? — Аж тоді я все збагнула й розквітла в широкій усмішці. — Це ти знайшов оленя Морозова! Мені слід було здогадатися.
Він не відповів на мою усмішку. Навіть в очі не подивився. Просто відвів погляд і сказав:
— Мушу йти.
Я недовірливо витріщилася на нього, відчуваючи, як піднесення кудись зникає. Отже, так і є. Я залишилася для нього в минулому. Мене накрило хвилею гніву та сум’яття, які я відчувала останні кілька місяців.
— Перепрошую, — холодно кинула я. — Не знала, що марную твій час.
— Я цього не казав.
— Ні, ні. Я розумію. Ти не завдавав собі клопоту відповісти на мої листи. То чому ж мусиш стояти тут і теревенити зі мною, поки на тебе чекають твої справжні друзі?
Хлопець насупився.
— Я не отримував жодних листів.
— Звичайно, — розлючено кинула я.
Він зітхнув і потер долонею обличчя.
— Нам доводилося постійно пересуватися, щоб слідкувати за оленем. Мій загін майже не підтримує зв’язку з полком.
У його голосі лунала така втома. Я вперше подивилася на нього, по-справжньому подивилася й побачила, наскільки Мал змінився. Під синіми очима залягли тіні. На неголеній щелепі — зазубрений рубець. Це був Мал, але щось у ньому стало жорстокішим, щось холодне й незнайоме.
— Ти не отримав жодного мого листа?
Він похитав головою, не змінюючи того самого відстороненого виразу.
Я не знала, що й думати. Мал ніколи раніше мені не брехав, і попри весь свій гнів я не думала, що він бреше зараз. Я завагалася.
— Мале, я… А ти не зміг би залишитися трохи на довше? — Я почула благання в своєму голосі. Це мені не подобалося, але думка про те, що хлопець поїде, не подобалася ще дужче. — Ти й уявити не можеш, яке тут життя.
Він грубо розреготався, неначе гавкнув:
— Мені не потрібно уявляти. Я бачив твою невеличку демонстрацію в бальній залі. Справляє враження.
— Ти мене бачив.
— Саме так, — хрипко відповів хлопець. — Знаєш, як я за тебе хвилювався. Ніхто не знав, що з тобою сталося, що з тобою зробили. З тобою неможливо було зв’язатися. Поповзли навіть чутки, що тебе катували. А коли капітану знадобилися люди, щоб відзвітувати Дарклінґу, я, мов ідіот, потягнувся аж сюди, сподіваючись, що знайду тебе.
— Справді? — Мені складно було в це повірити. Я так звикла до думки про Малову байдужість.
— Так, — прошипів він. — А ти он де, жива-здорова, танцюєш і фліртуєш, наче якась розбалувана принцеска.
— Не засмучуйся так, — кинула я. — Переконана, Дарклінґ може знайти для мене дибу чи розпечене вугілля, якщо ти від цього почуватимешся краще.
Мал сердито зиркнув на мене і позадкував.
У мене на очах забриніли сльози зневіри. Чому ми сваримося? Я розпачливо витягла руку, щоб торкнутися його долоні. Малові м’язи напружилися, але він не відсмикнувся.
— Мале, я не можу змінити того, як тут усе влаштовано. Але я цього не просила.
Він подивився на мене й відвів погляд. Я відчула, як трохи розслабилися напружені м’язи. Кінець кінцем хлопець озвався.
— Знаю, що не просила.
Я знову почула в його голосі ту жахливу втому.
— Що з тобою сталося, Мале? — прошепотіла я.
Він не відповів, просто пильно вдивлявся в темну залу.
Я підвела руку й торкнулася вкритої щетиною щоки, лагідно розвертаючи його обличчя до себе.
— Розкажи мені.
Хлопець заплющив очі.
— Не можу.
Я дозволила пальцям торкнутися рубця на його щелепі.
— Женя може прибрати його. Вона може…
Я негайно зрозуміла, що сказала те, чого не слід було казати. Малові очі розчахнулися.
— Мені не потрібне «прибирання», — кинув він.
— Я не мала на увазі…
Хлопець скинув мою руку зі свого обличчя й міцно схопив її, але його погляд шукав мого.
— Ти щаслива тут, Аліно?
Його запитання заскочило мене зненацька.
— Я… не знаю. Іноді.
— Ти щаслива тут із
ним
?
Я не мусила перепитувати, кого саме Мал має на увазі. Відкрила рота, щоб відповісти, але й гадки не мала, що сказати.
— Ти носиш його символ, — зауважив хлопець, ковзнувши поглядом до маленького золотого талісмана на вирізі моєї сукні. — Його символ і його колір.
— Це просто одяг.
Малові губи вигнулися в цинічній посмішці, такій не схожій на усмішку, яку я знала і любила, що я мало не відсахнулася.
— Ти сама в це не віриш.
— Яка тобі різниця, у що я вбрана?
— Одяг, прикраси, навіть твій вигляд.
На всьому його відбито
к
.
Ці слова вдарили мене, наче ляпас. Я відчула, як у темній залі огидний рум’янець поповз моїми щоками. Вирвала долоню і склала руки на грудях.
— Це не так, — прошепотіла я, не дивлячись йому в очі.
Здавалося, Мал бачить мене наскрізь, наче може зібрати всі думки про Дарклінґа, які будь-коли з’являлися в моїй голові. Але за соромом прийшла лють. То й що, як він про все знає? Хіба він має право мене засуджувати? Скількох дівчат Мал стискав у темряві?
— Я бачив, як він на тебе дивився, — додав хлопець.
— Мені
подобається
, як він на мене дивиться! — майже закричала я.
Мал похитав головою, гірка посмішка застигла на його вустах. Мені хотілося розквасити йому пику.
— Просто визнай це, — взявся глузувати хлопець, — ти належиш йому.
— Ти теж, Мале, — плюнула я у відповідь. — Ми всі йому належимо.
Ці слова стерли з його обличчя посмішку.
— Ні, — затято відповів він. — Я не належу. І ніколи не належатиму.