Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 34 из 93

Коли Женя зачинила за собою двері, я відчула, як мене охопила втома. Захват від того, що моя сила може виявитися справжньою, захоплення від зустрічі з королем та королевою, химерні дива Ґранд-Палацу та Маленького Палацу не дозволяли виснаженню нагадати про себе, а тепер воно повернулось, а разом із ним велетенське лунке відчуття самотності.

Я роздяглася, охайно повісила форму на гачок позаду прикрашеної зірками ширми й поставила під нею свої новенькі блискучі черевики. Потерла між пальцями гладеньку вовну плаща, сподіваючись, що вона виявиться знайомою на дотик, однак тканина здавалася якоюсь неправильною, занадто цупкою, занадто новою. Я несподівано збагнула, що сумую за своїм старим брудним плащем.

Вдягнувшись у нічну сорочку з м’якої білої бавовни, я вмила обличчя. Витираючись, помітила своє відображення в дзеркалі над умивальником. Можливо, це просто світло так падало, але мені здалося, що вигляд я маю навіть кращий, ніж після того, як Женя попрацювала наді мною. За мить я збагнула, що тільки-но витріщалася на себе в дзеркалі, й усміхнулася. Як для дівчини, яка ненавиділа дивитися на своє віддзеркалення, я ризикувала зробитися самозакоханою.

Я вилізла на високе ліжко, прослизнула під важкі шовки та хутра й загасила гасову лампу. Почула, як десь віддалік зачинилися двері, чиїсь голоси побажали на добраніч — Маленький Палац зі знайомими звуками збирався до сну. Я дивилася в темряву. У мене ніколи не було власної кімнати. В Керамзіні я спала разом із незліченними іншими дівчатами в старій портретній залі, перетвореній на загальну спальню. В армії — в казармах або наметах разом з іншими топографами. Моя нова кімната була велетенська й порожня. У тиші до мене лавиною почали повертатися події сьогоднішнього дня, й на очах забриніли сльози.

Можливо, завтра я прокинуся й виявлю, що все це було сном, що Олексій досі живий, а Мал неушкоджений, що ніхто не намагався мене вбити, що я ніколи не зустрічалася з королем і королевою, не бачила Аппарата й не відчувала Дарклінґової руки в себе на потилиці. Можливо, прокинуся, відчуваючи запах табірних вогнищ, опинюся в безпеці у власному одязі на своїй вузькій койці й розповім Малові, який дивний і жаский, проте чарівний сон мені наснився.

Я потерла великим пальцем рубець на долоні й почула Малів голос:

«Нам усе вдасться, Аліно. Нам завжди все вдається».

— Сподіваюся, Мале, — прошепотіла я в подушку й дозволила сльозам заколисати себе.