Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 33 из 93

Женя злегка вклонилася й поклала долоню мені на руку, щоб повести мене геть. Мене з головою накрили захват і полегшення. Моя сила (

моя

сила, яка досі здавалася нереальною) знову дала про себе знати й не дозволила пошитися в дурні. Я згадувала, як мене відрекомендували королю та познайомили з королевою. А ще мені незабаром дадуть гришницьку

кефту

.

— Женю, — гукнув нам услід Дарклінґ, —

кефта

буде чорна.

Дівчина налякано втягла повітря. Я подивилася на її приголом­шене обличчя, а потім на Дарклінґа, котрий вже повернувся, збираючись піти.

— Зачекай! — вирвалося в мене.

Дарклінґ зупинився і кинув на мене погляд своїх аспідних очей.

— Я… якщо можна, я б віддала перевагу синім шатам, таким, як носять Заклинателі.

— Аліно! — вигукнула Женя, вочевидь налякавшись.

Та Дарклінґ підняв руку, наказуючи їй змовкнути.

— Чому? — запитав він із виразом обличчя, який мені не вдавалося розшифрувати.

— Я вже почуваюся так, наче мені тут не місце. Думаю, мені було б легше, якби я не… виділялася.

— Невже тобі кортить бути такою, як усі?

Я задерла підборіддя. Він цього, вочевидь, не схвалював, але я не збиралася здаватися.

— Просто не хочу бути ще підозрілішою, ніж уже є.

Дарклінґ надовго прикипів до мене поглядом. Я точно не знала, обмірковує він мої слова чи намагається налякати мене, однак зчепила зуби й дивилася йому просто у вічі. Він несподівано кивнув.

— Як хочеш, — сказав. — Твоя

кефта

буде синьою.

І, не прохопившись більше жодним словом, повернувся до нас спиною і зник у коридорі.

Женя приголомшено витріщилася на мене.

— Що? — запитала я, приготувавшись захищатися.

— Аліно, — повільно промовила дівчина, — жодному гриші ніколи не дозволяли вдягти Дарклінґові кольори.

— Гадаєш, він розлютився?

— Хіба ж у цьому річ! Це було б символом твого статусу, символом Дарклінґової поваги. Чорний колір підніс би тебе над усіма.

— Ну, я не хочу підноситися над усіма.

Женя розпачливо змахнула руками й схопила мене за лікоть, повівши назад палацом до головного входу. Двійко лакеїв у лівреях відчинили перед нами великі золоті двері. Я приголомшено збагнула, що вони вбрані у білий та золотий кольори, такі самі, що й Женина

кефта

, — кольори прислуги. Нічого дивного, що дівчина вирішила, наче я збожеволіла, якщо відмовляюся від Дарклінґової пропозиції. І, можливо, вона мала рацію.

Ця думка не покидала мене впродовж усієї довгої прогулянки обійстям до Маленького Палацу. Спускалися сутінки, і служники вздовж гравійної доріжки запалювали ліхтарі. Поки ми дісталися до сходів, що вели до моєї кімнати, шлунок у мене зав’язався вузлом.

Я сіла біля вікна, розглядаючи навколишні землі. Я розмірковувала, а Женя тим часом закалатала в дзвіночок і викликала служницю, котру відправила по швачку й наказала принести обід. Та перш ніж відіслати дівчину, вона повернулася до мене:

— Може, тобі хочеться зачекати й повечеряти сьогодні разом із гришами?

Я похитала головою. Занадто стомилася й була приголомшена усім, аби навіть думати про те, щоб знову опинитися в натовпі людей.

— Але ти залишишся зі мною? — попросила я.

Дівчина завагалася.

— Ти, звичайно, не мусиш, — поспіхом додала я. — Не сумніваюся, що тобі хочеться повечеряти з кимось іншим.

— Анітрохи. Отже, вечерю на двох, — зверхньо кинула вона служниці.

Женя зачинила двері й підійшла до невеличкого туалетного столика, де взялася уважно розглядати предмети на ньому: гребінець, щітку, ручку і чорнильницю. Я їх не впізнавала, та, мабуть, хтось приніс їх сюди для мене.

Не повертаючись до мене обличчям, дівчина озвалася:

— Аліно, зрозумій, що завтра, коли ти розпочнеш навчання… ну, Етерці не їдять із Заклинателями. Заклинателі не вечеряють з Творцями, і…

Мені негайно схотілося захиститися.

— Слухай, ти не мусиш залишатися на вечерю, обіцяю, що не плакатиму у свій суп.

— Ні! — вигукнула Женя. — Річ геть не в цім. Я просто намагаюся пояснити, як тут усе влаштовано.

— Забудь.

Дівчина роздратовано зітхнула.

— Ти не розумієш. Твоє запрошення на вечерю — неабияка честь, та інші гриші можуть цього не схвалити.

— Чому?

Женя знову зітхнула й сіла на прикрашений різьбою стілець.

— Тому що я мазунка королеви. Тому що вони не вважають мою роботу важливою. Причин чимало.

Я замислилася, які ще можуть існувати причини і чи не пов’язано це, бува, з королем. Пригадала служників у лівреях, що стояли біля кожних дверей Ґранд-Палацу, вбрані в біло-золоте. Цікаво, як почувається Женя, опинившись в ізоляції від таких, як вона, та однаково не ставши своєю при дворі?

— Кумедно, — озвалася я за мить. — Мені завжди здавалося, що врода полегшує життя.

— Так і є, — погодилася Женя й засміялася.

Я не стрималася і приєдналася до неї.

Нас увірвав стук у двері, й уже незабаром швачка відволікала нашу увагу мірками й примірками. Коли вона впоралася й збирала свої шпильки та муслін, Женя прошепотіла:

— Знаєш, ще не пізно. Ти досі можеш…

Та я увірвала її.

— Синій, — упевнено сказала, хай навіть у шлунку знову все стиснулося.

Швачка пішла, й ми знову взялися до вечері. Їжа була менш незвичною, ніж я очікувала, щось схоже ми їли на свята в Керамзіні: горохова каша, запечені з медом куріпки та свіжий інжир. Я виявила, що як ніколи зголодніла, й ледве змусила себе не облизати тарілку.

Женя за вечерею підтримувала жваву розмову, здебільшого повідомляючи гришницькі плітки. Я не знала нікого з людей, про яких вона базікала, однак раділа, що мені не доводиться багато розмовляти, тож кивала й усміхалася в разі необхідності. Коли останні служники пішли, забравши тарілки, я не втрималась і позіхнула, а Женя негайно підхопилася.

— Я зайду за тобою завтра перед сніданком. Тобі знадобиться трохи часу, щоб навчитись орієнтуватися тут. Маленький Палац іноді дещо нагадує лабіринт. — Її досконалі вуста вигнулися в капосній посмішці. — Спробуй відпочити. Завтра познайомишся з Баґхрою.

— Баґхрою?

Женя злостиво вишкірилася.

— О, так. Суцільна насолода.

Перш ніж мені вдалося розпитати, що вона має на увазі, дів­чина помахала мені й вислизнула за двері. Я прикусила губу. Що саме чекає на мене завтра?