Страница 30 из 93
він вирішить, що Дарклінґ ховав тебе.
— Чого б Дарклінґу ховати мене?
Женя здвигнула плечима.
— Щоб мати важіль. Щоб мати зиск. Хто знає? Але король… ну, сама побачиш, який він.
Мій шлунок перевернувся. Мене ось-ось відрекомендують королю. Я намагалася опанувати себе, але Женя вже підганяла мене до дверей, а потім далі коридором, попри те, що мої ноги були налиті свинцем і хисткі. Біля підніжжя сходів вона прошепотіла:
— Якщо хтось запитає, я допомагала тобі вдягнутися. Я не мала б працювати з гришами.
— Чому ні?
— Тому що дивакувата королева й її ще дивакуватіша челядь вважає, що це нечесно.
Я аж задихнулася від її слів. Образа королеви могла вважатися державною зрадою, та Женю, схоже, це не турбувало.
Коли ми ввійшли до просторої зали під куполом, там уже був цілий натовп гриш у малинових, багряних і темно-синіх шатах. Більшість із них, вочевидь, були моїми однолітками, та в кутку скупчилося кілька старших гришників. Попри сивину у волоссі та зморшки на обличчях, вони залишалися приголомшливо вродливими. Щиро кажучи, всі в цій кімнаті були такі гарні, аж зуби зводило.
— Можливо, королева має рацію, — пробурмотіла я.
— Ой, це не моя робота, — заперечила Женя.
Я насупилася. Якщо Женя казала мені правду, то це черговий доказ, що мені тут не місце.
Хтось помітив, що ми ввійшли до зали. Усі погляди прикипіли до мене, й люди зашепотілися.
Високий широкогрудий гриша в червоних шатах зробив крок уперед. У нього була глибоко засмагла шкіра, й він наче аж випромінював міцне здоров’я. Хлопець низько вклонився і сказав:
— Я Сергій Безніков.
— Я…
— Та я знаю, хто ти, — увірвав мене Сергій, зблиснувши білими зубами. — Ходімо, відрекомендую тебе. Ти підеш із нами.
Він узяв мене за лікоть і потягнув до групки Корпуснійців.
— Вона Заклинателька, Сергію, — заперечила дівчина в синій
кефт
і
, з хвилястими каштановими кучерями. — Вона піде з нами.
Натовп Етерців позаду неї схвально забурмотів.
— Маріє, — лицемірно посміхнувся Сергій, — ти ж не хочеш запропонувати їй увійти до зали з гришами нижчого рангу?
Алебастрова шкіра Марії раптом вкрилася плямами, а кілька Заклинателів скочили на ноги.
— Невже тобі потрібно нагадувати, що Дарклінґ теж Заклинатель?
— То ти тепер вважаєш себе рівнею Дарклінґу?
Марія засичала, й, намагаючись заспокоїти їх, я втрутилася:
— Чому б мені просто не піти з Женею?
Декілька людей приглушено фиркнули.
— З Краяльницею? — спантеличено перепитав Сергій.
Я глипнула на Женю, котра лише всміхнулася й похитала головою.
— Їй належить іти з нами, — запротестувала Марія, й навколо розпочалася суперечка.
— Вона піде зі мною, — пролунав низький голос, і в приміщенні запала цілковита тиша.