Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 21 из 93

Розділ 4

На моїх очах набрякли сльози зневіри, коли Іван потягнув мене з намету під промені надвечірнього сонця. Він смикнув мене за собою невисоким пагорбом до дороги, на якій уже вичікувально стояв чорний Дарклінґів екіпаж, оточений кільцем Етерців-гришників на конях і двома рядами озброєних кавалеристів. Двійко його охоронців у сірому стояли біля дверцят екіпажа разом із жінкою та світловолосим чоловіком, убраними в червоні кольори Корпуснійців.

— Залізай, — наказав мені Іван. Потім, вочевидь, згадавши Дарклінґів наказ, додав: — Якщо твоя ласка.

— Ні, — відрубала я.

— Що? — Іван щиро здивувався.

Інші Корпуснійці були приголомшені.

— Ні! — повторила я. — Нікуди не поїду. Сталася якась помилка. Я…

Іван увірвав мене, міцно схопивши за руку.

— Дарклінґ не помиляється, — просичав він крізь зчеплені зуби. — Залізай до екіпажа.

— Не хочу…

Іван опустив голову так, що мало не торкнувся своїм носом мого, і практично виплюнув слова:

— Думаєш, мене цікавить, чого ти хочеш? За кілька годин кожен фієрданський шпигун і шуанський найманий убивця знатимуть, що сталося в Зморшці, й прийдуть по твою душу. Наш єдиний шанс — відвезти тебе до Ос Альти й заховати за стінами палацу, поки всі не здогадалися, хто ти така. А тепер

залізай до екіпажа

.

Він проштовхнув мене крізь дверцята, потім заліз сам і зги­джено гупнувся на сидіння навпроти. Решта Корпуснійців приєдналися до нього в супроводі вартових-

опричників

, котрі влаштувалися з обидвох боків від мене.

— То я тепер Дарклінґова полонянка?

— Ти під його захистом.

— Яка різниця?

Розгадати Іванів вираз обличчя не вдавалося.

— Молися, щоб ніколи про це не дізнатися.

Я насупилася, відкинулася на вкритому подушками сидінні й засичала від болю. Вже й забула про рани.

— Попіклуйся про неї, — наказав Іван якійсь Корпуснійці. Її манжети були вигаптувані сірим кольором Цілителів.

Жінка помінялася місцями з одним із

опричникі

в

, щоб сісти біля мене.

У двері просунув голову якийсь солдат.

— Ми готові, — повідомив він.

— Добре, — озвався Іван. — Не втрачайте пильності й рухайтеся вперед.

— Ми зупинимося лише для того, щоб поміняти коней. Якщо це станеться раніше, ви знатимете, що щось пішло не так.

Солдат зник, зачинивши за собою дверцята.

Погонич довго не вагався. Прикрикнувши й ляснувши батогом, він погнав коней уперед. Я відчула крижаний доторк паніки. Що зі мною відбувається? Подумала, чи не розчахнути двері екіпажа й утекти. Та куди мені бігти? Ми були оточені озброєними чоловіками посеред військового табору. А навіть якби це було не так, куди взагалі я могла б податися?

— Будь ласка, зніми плащ, — попросила жінка поруч зі мною.

— Що?

— Мені потрібно бачити твої рани.

Я хотіла відмовитися, та який у цьому був сенс? Незграбно здвигнула плечима, скидаючи плащ, і дозволила Цілительці розстібнути сорочку на плечах. Корпуснійці належали до Ордену життя і смерті. Я намагалася сфокусуватися на житті, але мене ніколи раніше не лікувала гришниця, тож усі м’язи в тілі аж напнулися від страху.

Вона дістала щось із невеличкого мішечка, й екіпаж наповнився різким хімічним запахом. Коли жінка взялася прочищати рани, я смикнулася, увіп’явшись пальцями в коліна. Та варто було їй впоратися, як я відчула між плечима гарячий свербіж. Я щосили прикусила губу. Спину нестерпно хотілося почухати. Кінець кінцем жінка закінчила й повернула мою сорочку на місце. Я обережно напружила плечі. Біль зник.

— А тепер рука, — сказала Цілителька.

Я вже майже забула про поріз від Дарклінґового ножа, але зап’ястя й долоня досі були липкими від крові. Жінка витерла поріз, а потім піднесла мою руку до світла.

— Спробуй не смикатися, — попередила вона, — інакше рубець залишиться.

Я щосили намагалася слухатися, проте екіпаж так хитало, що це було складно. Цілителька повільно провела рукою над раною. Я відчула, як шкіра запульсувала жаром. Рука почала скажено свербіти, і я зачудовано побачила, як плоть немов замерехтіла й заворушилася, коли два краї порізу сплелися, запечатавши рану під шкірою.

Свербіж зник, і Цілителька повернулася на своє місце. Я торкнулася витягнутими пальцями до своєї руки. На місці порізу залишився ледь опуклий шрам, оце й усе.

— Дякую, — з благоговінням озвалася я.

Цілителька кивнула.

— Дай їй свою

кефту

, — наказав їй Іван.

Жінка насупилася, однак, повагавшись лише мить, скинула червону

кефту

й простягла її мені.

— Навіщо мені це? — запитала я.

— Просто візьми, — гаркнув Іван.

Я забрала

кефту

з рук Цілительки. Обличчя у неї залишалося незворушним, але я бачила, що розлучатися зі своєю річчю жінці було боляче. Перш ніж я визначилася, пропонувати їй чи ні мій заляпаний кров’ю плащ, Іван постукав у стелю й екіпаж пригальмував. Цілителька навіть не дочекалася, поки він зупиниться, відчинила дверцята й вислизнула надвір; Іван зачинив за нею.

Опричник

повернувся на своє місце поруч зі мною, й ми знову рушили в путь.

— Куди вона? — поцікавилася я.

— Назад у Крібірск, — відповів Іван. — Ми їхатимемо швидше, якщо менше важитимемо.

— Ти, по-моєму, важчий за неї, — пробурмотіла я.

— Вдягни

кефту

, — наказав він.

— Навіщо?

— Тому що вона пошита з полотна Матерців, її не прострілиш із гвинтівки.

Я здивовано подивилася на нього. Хіба таке взагалі можливо? Я чула балачки, буцімто гришникам не шкодять прямі постріли й вони виживають попри рани, які здавалися смертельними. Ніколи не ставилася до цього серйозно, проте, можливо, за цими селянськими теревенями крилася правда про вироби Творців.

— А ви всі таке носите? — запитала я, натягуючи

кефту.

— Тільки в полі, — пояснив

опричн

ик

, і я мало не підстрибнула. Це вперше хтось із вартових озвався.

— Пильнуй лише, щоб тобі не влучили в голову, — застеріг мене Іван зі зверхньою посмішкою.

Я його проігнорувала.

Кефта

була завелика. На дотик вона була лагідною й незнайомою, а хутряна підкладка приємно зігрівала шкіру. Я пожувала губу. Несправедливо, що

опричники

і гриші носять підсилене полотно, а звичайні солдати — ні. Невже наші офіцери теж його носять?