Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 20 из 93

— Гаразд, — сказав він здивовано. — Мені подобається думати, наче я знаю геть усе, що відбувається в Равці, і був би в курсі, якби в моїй країні жив Заклинатель Сонця. — У натовпі почулося бурмотіння, але Дарклінґ не зважав, уважно розглядаючи мене. — Проте

щось

могутнє зупинило волькру й урятувало королівські скіфи.

Він вичікувально замовк, наче сподівався, що я розгадаю для нього цю головоломку.

Я вперто задерла підборіддя.

— Я нічого не робила, — повторила. — Анічогісінько.

Кутик Дарклінґового рота смикнувся, наче він стримував усмішку. Погляд оцінив мене від маківки до кінчиків пальців і в зворотному напрямку. Я почувалася чимось дивним і блискучим, цікавинкою, яку викинуло на берег і яку він міг відштовхнути вбік своїм черевиком.

— Невже твоя пам’ять така ж ненадійна, як у твого друга? — нарешті озвався чоловік, киваючи головою на Мала.

— Я не…

Я завагалася, що

саме

пам’ятала. Переляк. Темряву. Біль. Малову кров. Його життя вислизало у мене з-поміж пальців. Лють, яка захлеснула мене від думки про власну безпорадність.

— Витягни руку, — наказав Дарклінґ.

— Що?

— Ми вже змарнували багато часу. Витягни руку.

Мене протнув холодний страх. Я налякано роззирнулася, але на допомогу не варто було сподіватися. Солдати з кам’яними обличчями дивилися перед собою. Топографи зі скіфа були налякані і стомлені. Гришники допитливо розглядали мене. Дівчина в синьому пхикнула. Скидалося, наче Малове бліде обличчя зблідло ще більше, але в його стурбованих очах не було відповіді.

Тремтячи, я витягла ліву руку.

— Закасай рукав.

— Я нічого не робила. — Я збиралася промовити ці слова гучно, впевнено проголосити їх, але голос пролунав тихенько й налякано.

Дарклінґ вичікувально дивився на мене. Я закасала рукав.

Він розкинув руки, і мене охопив жах, коли я побачила, що його долоні наповнені чимось чорним, що збиралося й закручувалося в повітрі, мов чорнило у воді.

— А тепер, — сказав він тим самим лагідним товариським голосом, наче ми вдвох пили чай, наче я не стояла перед ним, тремтячи, — подивимося, на що ти здатна.

Він сплеснув долонями, і пролунав схожий на грім звук. Я задихнулася, коли з його зчеплених долонь вихлюпнулася непроникна темрява, заливаючи чорною хвилею мене і натовп.

Я осліпла. Кімната зникла. Все зникло. Відчувши, як на моєму оголеному зап’ясті зімкнулися Дарклінґові пальці, я налякано скрикнула. Аж раптом мій страх почав вщухати. Він нікуди не подівся, причаївшись усередині звірятком, але щось спокійне, впевнене й могутнє, щось туманно знайоме відштовхнуло його геть.

Я відчула, як тіло протнув поклик, і, на власний подив, помітила, що всередині щось заворушилося, намагаючись відповісти. Я відштовхнула його, придушила. Чомусь знала, що, вирвавшись, ця штука знищить мене.

— Нічого? — пробурмотів Дарклінґ.

Я збагнула, наскільки близько до мене він опинився у темряві. Перелякана свідомість вхопилася за його слова. «Нічого. Отож, нічого. Нічогісінько. А тепер дай мені спокій!»

На моє полегшення, розбурхана штука всередині вляглася, залишивши Дарклінґів поклик без відповіді.

— Ні, не так швидко, — прошепотів він.

Я відчула, як до внутрішнього боку мого передпліччя притиснулося щось холодне. І тієї ж миті збагнула, що це ніж, лезо, яке розітнуло мені шкіру.

Мене накрило хвилею болю та страху. Я скрикнула. Невідома штука всередині заревла, вириваючись на поверхню, поспішаючи на Дарклінґів поклик. Я не змогла себе зупинити. Відповіла. Світ навколо вибухнув сліпучим білим світлом.

Темрява навколо нас розсипалася на друзки, наче скло. На мить я побачила в натовпі обличчя з широко роззявленими від подиву ротами, намет залило яскраве сонячне світло, а повітря аж замерехтіло від жару. Дарклінґ раптово розтиснув руку, і разом із його доторком мене покинула химерна впевненість, яка щойно мною заволоділа. Яскраве світло згасло, залишивши по собі звичне мерехтіння свічок, але я досі відчувала шкірою тепло і незбагненне сонячне сяйво.

Ноги підкосилися, і Дарклінґ підхопив мене, притиснувши до свого тіла несподівано сильною рукою.

— Припускаю, ти лише здаєшся сірою мишкою, — прошепотів він мені у вухо, а потім покликав одного з особистих охоронців. — Тримай її, — наказав, передаючи мене до витягнутої руки

опричника

.

Я відчула, як зашарілася від приниження, що мене передають з рук у руки, наче мішок картоплі, але була занадто слабкою й приголомшеною, аби протестувати. З порізу, залишеного Дарклінґом, по руці струменіла кров.

— Іване! — гукнув чоловік.

З підвищення до Дарклінґа кинувся високий Серцетлумачник.

— Відведи її до мого екіпажа. Я хочу, аби навколо постійно була озброєна варта. Відвези дівчину до Маленького Палацу, ніде дорогою не зупиняючись. — Іван кивнув. — І нехай Цілитель попіклується про її рани.

— Заждіть! — заперечила я, та Дарклінґ уже відвернувся. Я схопила його за руку, незважаючи на зойки роззяв-гришників. — Сталася якась помилка. Я не… я не…

Коли чоловік повільно обернувся до мене й примружено кинув погляд на рукав, куди вчепилася моя долоня, мені перехопило подих. Я розтулила руку, але не збиралася так просто здаватися.

— Я не та, ким ви мене вважаєте, — розпачливо прошепотіла я.

Дарклінґ наблизився до мене на крок і сказав так тихо, аби почула лише я:

— Сумніваюся, що ти хоч гадку маєш, ким є. — А тоді кивнув Іванові: — Вперед.

Чоловік знову повернувся до мене спиною й легким кроком повернувся до підвищення, де його, голосно й поквапом базікаючи, оточили священнослужителі та радники.

Іван грубо схопив мене за руку.

— Ходімо.

— Іване, — крикнув йому Дарклінґ, — пильнуй за своїм тоном. Відтепер вона — гриша.

Іван трохи зашарівся й злегка вклонився, але нітрохи не розтиснув своїх лещат, тягнучи мене проходом.

— Послухай мене, — задихнулася я, намагаючись підлаштуватися під його розмашистий крок. — Ніяка я не гриша. Я картограф. І навіть картограф із мене такий собі.

Іван на мене не зважав.

Я озирнулася через плече, розглядаючи натовп. Мал сперечався з капітаном пісочного скіфа. Немов відчувши мій погляд, він подивився мені простісінько в очі. Я бачила, як на його блідому обличчі віддзеркалюються мої власні паніка та нерозуміння. Мені хотілося гукнути його, побігти до нього, але вже наступної миті натовп проковтнув його, і хлопець зник.