Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 17 из 93

Розділ 3

Я повернулася до тями, здригнувшись. Шкірою відчула протяг і, розплющивши очі, побачила щось схоже на чорні хмари диму. Я лежала горілиць на палубі скіфа. Уже за мить зрозуміла, що хмари розсіюються, перетворюючись на темну імлу, а між ними проглядає яскраве осіннє сонце. Я знову заплющила очі, відчуваючи, як мене огортає хвилею полегшення. «Ми біля виходу зі Зморшки, — подумала. — Якимось дивом нам вдалося подолати її». Та чи вдалося? Жаскою хвилею мене накрили спогади про напад волькри. А де Мал?

Я спробувала сісти, і плечі протнув біль. Не зважаючи на нього, я підштовхнула своє тіло вгору. Виявилося, що я дивлюся на ствол гвинтівки.

— Заберіть від мене цю штуку, — буркнула я, відштовху­ючи її вбік.

Солдат, загрозливо тицяючи, знову націлив її на мене.

— Ані руш, — наказав він.

Я приголомшено витріщилася на нього.

— Що таке?

— Вона опритомніла! — крикнув він через плече.

До нас приєдналися ще двоє озброєних солдат, капітан скіфа і Корпуснійка. Я стривожено помітила, що манжети її червоної

ке

фти

вигаптувані чорним. Чого від мене може хотіти Серце­тлумачниця?

Я озирнулася.

Верескун досі стояв на щоглі зі зведеними руками, спрямовуючи нас уперед за допомогою сильного вітру, а поруч із ним був один-єдиний солдат. Палуба блищала від плям крові. Пригадавши жахливу бійню, я відчула, як перевертається шлунок. Корпуснієць-Цілитель опікувався пораненими. Де ж Мал?

Біля поруччів стояли обгорілі та залиті кров’ю солдати й гришники, і чисельність їхня значно зменшилася. Усі насторожено дивилися на мене. Відчуваючи дедалі сильніший страх, я збагнула, що солдати і Корпуснійка насправді взяли мене під варту. Як в’язня.

Я озвалася:

— Мал Орецев. Він трекер. Під час нападу його поранили. Де він?

Ніхто не відповів.

— Будь ласка, — взялася благати я. — Де він?

Скіф, смикнувшись, виповз на землю. Капітан тицьнув у мене гвинтівкою.

— Підводься.

Я вирішила відмовлятися підводитись, доки мені не скажуть, що сталося з Малом, але погляд Серцетлумачника змусив мене передумати. Звелася на ноги, кривлячись від болю в плечі, й затнулася, коли скіф знову рушив уперед, притягуваний за мотузки робітниками сухопутного порту. Я інстинктивно витягла руку, щоб утриматися, та солдат, до котрого я доторкнулася, відсахнувся від мене, мов обпечений. Мені вдалося відновити рівновагу, але думки несамовито лихоманило.

Скіф знову зупинився.

— Уперед! — наказав капітан.

Солдати вивели мене з човна, тримаючи на прицілі. Я пройшла повз топографів, гостро відчуваючи їхні допитливі й перелякані погляди, і помітила Старшого Картографа, котрий завзято базікав із солдатом. Я хотіла зупинитися, щоб розповісти йому, що сталося з Олексієм, але не наважилася.

Опинившись у сухопутному порту, я з подивом помітила, що ми повернулися до Крібірска. Нам навіть не вдалося перетнути Зморшку. Я здвигнула плечима. Краще нехай мене ведуть табором, тицяючи в плечі гвинтівкою, ніж опинитися в Неморі.

«Але не набагато краще», — розпачливо подумала я.

Поки солдати вели мене головною дорогою, люди кидали роботу, щоб пороззявлятися. Мозок вирував, шукаючи відповідей і не знаходячи. Невже я щось не так зробила у Зморшці? Порушила якийсь військовий протокол? І, до речі, як нам вдалося вибратися зі Зморшки? Рана на плечі пульсувала. Останнє, що я пригадувала, — жахливий біль, коли волькра увіп’ялася мені в спину, а потім сліпучий спалах світла. Як нам вдалося вижити?

Коли ми наблизилися до Офіцерського Намету, я відволік­лася від цих думок. Капітан наказав варті зупинитися і рушив до входу.

Корпуснійка витягнула руку й зупинила його.

— Це марнування часу. Нам негайно слід продовжити…

— Забери від мене свою лапу, кровопускачко, — гримнув капітан і вирвався.

Корпуснійка на мить витріщилася на нього небезпечним поглядом, а тоді холодно посміхнулася й вклонилася.

—

Да, капітан

.

Я відчула, як волосся на руках стало дибки.

Капітан зник у наметі. Ми чекали. Я нервово глипала на Корпуснійку, котра, вочевидь, забула про свою сутичку з чоловіком і знову уважно мене розглядала. Вона була зовсім юна, напевно, молодша за мене, але це не завадило їй заперечити старшому офіцерові. Та й чому мало б? Вона могла вбити його на місці, навіть не торкаючись зброї. Я потерла руки, намагаючись розігнати сироти, якими вкрилася шкіра.

Потім намет розчахнувся, і я налякано помітила, що капітан вийшов у супроводі суворого полковника Раєвського. Що такого я могла накоїти, що це вимагало втручання старшого офіцера?

Полковник втупився в мене поглядом, його загартоване негодою обличчя залишалося похмурим.

— Ти є ким?

— Помічниця картографа Аліна Старкова. Королівський топографічний корпус…

Він увірвав мене:

—

Ким

ти є?

Я кліпнула.

— Я… я укладаю карти, сер.

Раєвський насупився. Відвів убік одного з солдатів, пробурмотів йому щось, і це змусило того щодуху кинутися до сухопутних портів.

— Ходімо, — коротко кинув полковник.

Я відчула, як ствол гвинтівки тицьнув мене у спину, й помарширувала вперед. У мене було дуже погане передчуття щодо того, куди мене ведуть. «Це неможливо, — з розпачем думала я. — Це не має жодного сенсу». Та коли перед нами дедалі величніше почав вимальовуватися велетенський чорний намет, сумнівів щодо того, куди ми прямуємо, не залишилося.

Вхід до намету гришників охороняло ще кілька Корпуснійців-Цілителів та вбраних у вугільно-чорне

опричників,

елітних солдатів, котрі служили в особистій охороні Дарклінґа.

Опричники

не були гришами, але лякали не менше.

Корпуснійка з човна порадилася з вартовими біля намету, а потім разом із полковником Раєвським зникла всередині. Я чекала, помічаючи всі перешіптування та витріщання позаду мене, серце скажено гупало, тривога зростала.

Високо вгорі на вітерці тріпотіли чотири прапори: синій, червоний, багряний і вище за всі — чорний. Ще минулої ночі Мал із друзями реготали, розмірковуючи про те, як потрапити всередину, й вгадуючи, що там вдасться знайти. А тепер виявляється, що саме мені судилося про це довідатися. «Де Мал?» Думка поверталася до мене і залишалася чи не єдиною, яку вдавалося чітко сформулювати.

Здавалося, спливла ціла вічність, доки Корпуснійка повернулася й кивнула капітанові, котрий повів мене до намету гришників.