Страница 16 из 93
А тоді полум’я згасло, і в темряві я відчула, як хлопцеві пальці висмикнули з моїх.
— Олексію! — гукнула я.
Його крики потонули у галасі битви, і волькра понесла його в темряву. Небо освітив черговий спалах вогню, але хлопець уже зник.
— Олексію! — верещала я, перехиляючись через поруччя. — Олексію!
У відповідь війнув вітер, і на мене помчала інша волькра. Я позадкувала боком, ледве уникнувши її пазурів та витягнувши перед собою тремкою рукою ніж. Волькра кинулася вперед, спалахи світла вихоплювали її каламутні, незрячі очі, роззявлену пащеку з рядами гострих, покручених, чорних зубів. Краєм ока я помітила, як спалахнув порох, почула постріл з гвинтівки, й волькра пригальмувала, заверещавши від люті та болю.
— Тікай!
Це був Мал із гвинтівкою в руці й забризканим кров’ю обличчям. Він схопив мене за руку й потягнув за собою. Волькра не відставала, переставляючи лапи палубою, одне з крил вигнулося під неприродним кутом. Мал намагався перезарядити зброю, але потвора виявилася занадто прудкою. Вона кинулася на нас, розмахуючи лапами, і пазурі розірвали хлопцеві груди. Він заволав від болю.
Я схопила волькру за зламане крило й устромила ніж глибоко між плечі. М’язиста плоть під пальцями здавалася вкритою слизом. Потвора верещала й намагалася висмикнутися з моїх рук, і я впала горілиць, боляче вдарившись об палубу. Розлючена волькра несамовито кинулася на мене, клацаючи велетенськими щелепами.
Пролунав ще один постріл. Потвора затнулася і впала неоковирною купою, з рота полилася чорна кров. У тьмяному світлі я побачила, як Мал опускає гвинтівку. Його пошматована сорочка зробилася темною від крові. Гвинтівка вислизнула з хлопцевих пальців, він похитнувся й опустився на коліна, а тоді впав на палубу.
— Мале!
Я вмить опинилася біля його тіла, затиснувши руками хлопцеві груди в розпачливому намаганні зупинити кровотечу.
— Мале! — схлипнула я; щоками заструменіли сльози.
Повітря загусло від смороду крові та пороху. Я чула, як навкруги стріляють рушниці, плачуть люди… і щось безсоромно плямкає. Полум’я гришників слабшало, спалахи робилися поодинокими, а найгірше було те, що я помітила: скіф припинив рухатися. «Ось воно», — подумала я, втративши надію. Я нахилилася до Мала, продовжуючи затискати рану.
Дихання в нього було утруднене.
— Вони близько, — видихнув хлопець.
Я підвела погляд і в слабкому мерехтінні вогню гришників побачила двох волькр, що мчали прямісінько на нас.
Я зіщулилися над Малом, прикриваючи його тіло своїм. Знала, що все марно, але нічого більше не могла запропонувати. Відчула схожий на сірководень сморід волькр, вітер, що виривався з-під їхніх крил. Притиснулася своїм чолом до Малового й почула, як він прошепотів:
— Чекатиму на тебе на лузі.
Щось усередині мене вирвалося на волю від люті, від безнадії, від неминучості смерті. Я відчула під долонями Малову кров, побачила біль на його любому обличчі. Волькра переможно заверещала, коли її пазурі увіп’ялися мені в плече. Біль протнув тіло.
І весь світ залило білим.
Я заплющила очі, коли перед ними розлилася несподівана сліпуча хвиля світла. Здавалося, наче вона накриває мою голову, осліплює мене, намагається втопити. Десь угорі я почула жахливий крик. Відчула, як пазурі волькр послабили хватку, відчула удар, коли впала долілиць і гупнулася головою об палубу, а потім вже не відчувала нічого.