Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 86 из 158

Вона усміхнулася йому у відповідь, але не сказала, що

уявлення

не

має

, чи лікування, яке призначають людям, спрацює на його улюбленому поні, а проте раділа за нього.

— Вечеря готова, — сказала дівчина. — Я додала більше бульб колісу — спеціально для тебе.

Ніхто не міг терпіти цей крейдяний на смак пустельний бульбоплід, але Тіпп ріс і його шлунку навіть земля здалася б смачною, аби тільки втамувала голод.

Його усмішка стала ширшою, він підскочив і швидко її обійняв, а тоді зірвався в бік полум’я, крикнувши їй через плече:

— С-сподіваюся, вони залишили м-мені трохи!

Ківа готова була побитися об заклад, що він знайде на дні казанка всі бульби — ніхто їх не торкнеться. Вона захихотіла й похитала головою, а потім глянула на пальми вздовж стежки до водопою, розмірковуючи, варто їй піти і знайти Джарена чи нехай повернеться сам.

Вона ще не вирішила, коли Ґалдрік прокашлявся й привернув до себе її увагу.

— Нам так і не вдалося поговорити, — сказав він, переминаючись з ноги на ногу. Фурія затупотіла від нетерплячки, дратуючись, а він заспокійливо погладив її по спині.

Перш ніж Ківа встигла запитати, про що хотів поговорити Ґалдрік, подих повітря змусив її крутнутися на місці й побачити, що Зефір підкрався до неї ззаду. Вона стурбовано глянула на нього, але замість того щоб укусити дівчину, він лише штовхнув її мордою.

— Ха, — тихо промовила Ківа, погладивши його шовковисту сіру щоку. — Я знала, що ти полюбиш мене.

— Це просто страшний сон конюха, — ствердив Ґалдрік. — Не думаю, що йому хтось подобається.

— Він просто перебірливий, — відказала Ківа, забравши руку, коли Зефір, який уже натішився її ласкою, хотів-таки укусити. Очевидно, їм ще було куди рости в стосунках, але, як одного разу сказав Кальдон, маленькі кроки — теж кроки.

Тепер, коли вона йому набридла, Зефір поплентався геть, тому Ківа зосередилася на Ґалдріку.

— Знаю, що це не моя справа, — почав він, — і навіть не знаю, чи хочеш ти це почути, але твоя мати… — він зупинився, смикнувши себе за бороду. — Вона… Твоя мати… — почав він знову тонким голосом. — Тільда була дуже важлива для мене. Ми були разом після смерті твого батька. — Затим він розпачливо додав: — Ні, я не про те. Вона любила Фарана надто сильно, щоб віддати своє серце комусь іншому. Проте я… — Він рішуче дивився на Фурію, коли визнав: — Я не міг не виплекати ті почуття до неї, хоч і знав, що вона ніколи не відповість взаємністю.

Ківа, зніяковівши, стояла й не знала, що відповісти. Відтоді як вона познайомилася з Ґалдріком, мати, яку вона думала, що мала, потім втратила, а потім зрозуміла, що ніколи й не знала, знову стала тією, яку вона пам’ятала з дитинства. І все ж Ківа відчувала прірву щоразу, коли думала про Тільду. І річ не лише в роках, які вони провели нарізно, а й у брехні, недомовках та виборі, який її мати зробила, — виборі, через який Ківа лишилася на самоті в Заліндові на ціле десятиліття.

— Чи сказала вона тобі, чому не прийшла по мене? — запитала Ківа, яка нещодавно дізналась, що її могли звільнити будь-якої миті до її дванадцятиліття. Зулейка вигадала непереконливе виправдання про те, як магія Ківи могла поставити під загрозу бунтівний рух, але дівчина вже знала, що було щось більше, оскільки і Тільда, і Зулейка використовували свою магію весь час.

— Ох! — вигукнув Ґалдрік, заметушившись. — Гадаю, у цьому є моя вина.

Ківа примружила очі, побачивши провину на його обличчі.

— Розумієш, — почав він. — Я… ну… Мені прикро. Про це не просто говорити, але я сказав Тільді, що закон, за яким звільняють неповнолітніх, не поширюється на тих, кого звинуватили в прихильності до бунтівників. Вона довіряла мені, і я скористався цим. — Побачивши вражений погляд Ківи, він швидко додав: — Я думав, що захищаю її. Фаран тоді ще був живий, і якби вона пішла по тебе, то ніколи б не вийшла звідти, знаючи, що він досі в ув’язненні — тоді і вона залишилася б замкнена разом із ним. Проте коли новина про його смерть поширилася через рік, мені було занадто соромно, аби визнати, що я збрехав. І тоді я вже закохався в неї і так боявся, що вона… — його голос затремтів, а розкаяний погляд зустрівся з Ківиним. — Мені так шкода. Не проситиму пробачити мені. Однак я зненавидів би думку, що ти продовжуєш думати, що твоя мати — лиходійка, коли все, чого вона завжди хотіла, — любити тебе, захищати та бути з тобою. І вона була б, якби не я.

Ківі перехопило дух, але вона якось спромоглася сказати:

— Але Зулейка знала. Вона сказала, що мати думала, буде краще, якщо я залишуся в…

— Вона підслухала, як я говорив з іншими ватажками бунтівників про це, розказав їм свої плани втримати Тільду в безпеці, — пояснив Ґалдрік; він мав ще більш присоромлений вигляд. — Вона так боялася втратити матір, що легко погодилася мовчати.

Ківі було сім, коли її відправили в Заліндов. Зулейці — одинадцять. Вони ніколи не були такими близькими, як Ківа почувалася з Торелом чи навіть з меншим братом, Керіном, а проте Зулейці було так байдуже на сестру, що вона приховала, як легко її можна звільнити, навіть — чи

особливо

! — після того, як помер батько. Ківі здалося, що на груди впала брила каміння.

— Вибач, — знову повторив Ґалдрік уже пошепки. — Я боровся із собою, говорити тобі чи ні. Уже давно боровся, відтоді, як ми зустрілися. Проте гадаю, на твоєму місці я хотів би знати. І не можу в здоровому глузді дати тобі повірити, що твоя мати покинула тебе. Вона любила тебе дуже сильно. І багато разів запитувала, чи могли ми організувати порятунок, але я завжди говорив їй, що це занадто небезпечно. І щоразу бачив, що її серце розбивається дедалі сильніше, аж поки настав день, коли вже не міг їй відмовити.

— Це тоді, коли ви пішли з нею до Навока, — усвідомила Ківа, її голос був хриплим.

— Так. Але тоді Тільда вже була така хвора, що… — Ґалдрік зупинився, а тоді тихо продовжив: — Я знав, що в нас мало шансів, але сподівався, що вона принаймні зможе побачити тебе, перш ніж…

— Вона прибула в Заліндов уже сліпа, — відказала Ківа, відчувши, ніби її тіло заніміло. — Ти знав це? Вона не змогла побачити мене жодного разу. А ще так марила від гарячки, що я навіть не певна, чи вона розуміла, хто я.

Ґалдрік болісно простогнав:

— Ми надто довго чекали. Треба було допомогти їй раніше. Я мав би

послухати

. Натомість це було порочне коло Зулейки, яка нарешті змусила мене погодитися, що треба щось зробити — що

ти