Страница 149 из 158
Глава 46
Кальдон
Кальдон Валлентіс стояв на краю Смарагдового лісу відразу за Низькодубом. Він узяв руки в боки й нахмурився, коли дивився, як Джарен, Ківа, Наарі й Креста галопом мчать по обсадженій деревами доріжці.
Він повинен бути з ними. Хотів бути. Проте Ківа вмовила його залишитися з Тіппом і Ґалдріком, які так виснажилися важкою подорожжю, що ледь тримали очі розплющеними, не кажучи вже про те, щоб дістатися до Валленії без перепочинку.
Кальдон вирішив, що дасть їм пів години. Це менше, ніж потрібно, але більше, ніж він хотів чекати, — нетерплячість уже нуртувала всередині. Хлопець пообіцяв Ківі, що безпечно доведе їхніх двох друзів до міста, а ще сказав, хоч і дещо завуальовано, що планує бути з нею, коли вона зустрінеться із своєю сестрою-гадюкою. Хоч інстинктивно він і знав, що фінальна битва станеться тільки між Ківою і Зулейкою — адже лише золота цілюща магія Ківи мала бодай якийсь шанс протистояти смертельній магії Зулейки, — все одно не міг дати своїй найкращій подрузі протистояти Змії, коли він не поряд.
І все ж… кожна хвилина, що спливала, поки Ґалдрік і Тіпп відновлювали сили, наближала Ківу до сестри. Наближали Джарена, Наарі та Кресту до армії аномалій, зібраної Навоком, яка була в повній бойовій готовності. Залишалася хвилиною, коли Кальдонова рідна сестра уже, ймовірно, билася проти тієї армії разом з Торелом і Ейдраном і боги знають скількома ще людьми, які були йому не байдужі.
Зціпивши зуби, щоб не гаркнути своїм товаришам, аби ті підіймали дупи й збиралися, Кальдон глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе й знайти бодай крихту терпіння. За останні дні Ґалдрік використав величезну кількість магії, щоб перенести їх між пунктами призначення, — це й так було схоже на чудо, що він взагалі був притомним. І Тіпп проявив дивовижну стійкість за останні кілька тижнів — до речі, вперше відтоді, як Кальдон зустрів його в зимовому палаці п’ять місяців тому, — але з віком боротися не вийде, тож його молоде тіло не могло витримати більше. Останнє, що їм було треба, — це вирушити занадто рано й отримати когось із них, що гепнеться з коня сторч. Він скривився при самій думці, що вона на нього кричатиме — вже мав нагоду скуштувати її рідкісного, але влучного гніву, — і швидко нагадав собі, що відстань між ними — усього пів години. Вона впорається сама, допоки він не приєднається.
З нею має бути все добре.
З ними всіма має бути.
Але навіть попри всі старання себе переконати, для Кальдона було нестерпно залишатися осторонь, коли його магія й меч були напоготові, аби захистити найдорожчих людей у його житті. А якщо знадобиться — і загинути за них.
Мимовільно Кальдон потягнувся до свого клинка й пальцями обхопив навершя.
«Скоро, — сказав він собі. — Скоро».
Так, ніби щоб підтвердити, що його внутрішній голос каже правду, Кальдон глянув туди, де Тіпп лежав на землі поряд зі своїм поні, який пасся. Хлопець дрімав. Його руде волосся сплуталося, шкіра в ластовинні вкрита пилом, але на обличчі нарешті з’явився рум’янець.
Кальд перевів погляд на Ґалдріка й здивувався, коли помітив, що той дивився саме на нього. Він був такий самий брудний, як і Тіпп, його обличчя більш обвітрене, ніж зазвичай, а з-під шкіряної стрічки, що стягувала волосся, вибилися пасма з сивиною. Але карі очі Ґалдрика були ясними — не виснаженими, як кілька хвилин тому, коли Ківа з іншими прощалися з ними нашвидку.
— Спробуй поспати, — тихо мовив йому Кальдон, щоб не розбудити Тіппа. — Нам незабаром вирушати. Віднови сили, доки можеш.
— А ти? — запитав Ґалдрік, і його голос більше не звучав таким слабким, як тоді, коли він прощався з Ківою, даючи їй останні настанови — як скористатися Рукою Богів, коли всі чотири персні опиняться в неї, і нагадуючи — хоча й зовсім не потрібно, — наскільки небезпечною була Зулейка. — Збираєшся відпочивати? Чи, може, славетна кров Валлентіс означає, що ти не стомлюєшся, як інші смерті?
Кальдон насупився від дивної, майже образливої нотки, яку вловив у голосі Ґалдріка, але обличчя старого було таким самим приязним і дружнім, як завжди, тому Кальд подумав, що це через втому від дороги.
— Я відпочиваю, — відповів Кальдон. — Просто роблю це стоячи.
І не збрехав. Він був так само стомлений, як решта членів їхньої команди, які вже поїхали до Валленії, але, як і вони, мав досвід і витривалість, щоб триматися — бодай на одному адреналіні. До того ж він був надто стривожений через те, що зараз відбувалося — або ось-ось мало відбутися — з їхніми друзями, щоб просто лягти й розслабитися. Натомість кожен його м’яз напружувався, коли він чекав, чекав, чекав, щоб минуло досить часу, щоб можна було вмовити Тіппа й Ґалдріка звестися на ноги.
— Це цікаво, знаєш, — розмірковував уголос Ґалдрік.
Старий більше нічого не сказав, тому Кальдон запитав:
— Що саме?
Ґалдрік махнув рукою на обсаджений деревами шлях: пил ще не влігся після того, як його підняли коні їхніх товаришів.
— Усе це, — сказав він трохи безладно. — Час. Збіги.
Посмішка з’явилася на його обличчі.
— Сприятливість.
Кальдон нахмурився, стурбований тим, що Ґалдрік нещодавно використав надто багато магії і це могло звести його з розуму.
— Мені справді здається, що тобі краще спробувати поспати, — знову мовив Кальд якомога м’якше, з усмішкою, що мала бути заспокійливою. — Дай тілу хоч кілька хвилин, аби перепочити й зцілитися. — Своєму розумові теж, подумав Кальдон, хоч і не сказав цього вголос.
Ґалдрік ледь чутно засміявся, але його очі не змінилися ні на йоту.
— Ви, сім’я Валлентіс, завжди дбаєте про інших.
Його колишній тон повернувся, але цього разу Кальдон не думав, що це втома від подорожі. Він схилив голову набік і глянув на Ґалдріка пильніше, обдивляючись старого. У його рисах обличчя не було нічого суперечливого, нічого, що виказувало хоча б натяк на гірку емоцію, що ховалася в його словах. Скоріше скидалося на те, що втома нарешті його наздогнала — або повернулася до нього, — і, зручно вмостившись під міцним деревом, він заплющив очі й схилив голову до шорсткої кори.