Страница 30 из 147
цього зробити. А Ешлін змогла. Вона лише на кілька років старша за нього, що зробило її наймолодшою генералкою в історії Евалону. Але те, як її поважають наші армії — обидві армії, — ні з чим не порівняти. Люди не просто битимуться за неї, а помруть за неї, знаючи, що вона сама віддасть усе пліч-о-пліч із ними. — Тихіше Джарен визнав: — Тоді без неї ми опинилися б у серйозній халепі.
— Ваші армії розформувалися б? — запитала Ківа, міркуючи, як щось настільки сильне може настільки легко зламатися.
— Ми б не дозволили всьому зайти аж так далеко, — сказав Джарен. — Проблемним був радше час. Три роки тому це відбувалося в приблизно той самий час, як бунтівники почали перетворюватися на справжню неприємність.
«Неприємність»… Ківа заледве не фиркнула на такий вислів, сумніваючись, що Торел чи Зулейка це оцінили б.
— Їхні напади ставали зухвалішими, перетворилися на неприховано ворожі, завдавали збитків селам і призводили до втрат життів тих, хто виступав проти них. Вони завжди ретельно оминали великі міста… досі так роблять… але менші містечка були легкими мішенями. Це було… — Джарен похитав головою. — Ну, це було дуже неприємно, чесно. І лише погіршувалося тим, що наші сили були дезорганізовані і чекали нової лідерки. Тож Ешлін це й зробила.
«Неприховано ворожі, завдавали збитків селам і призводили до втрат життів»… Ківа відштовхнула слова, впевнена, що цьому є пояснення. Її брат керував силами бунтівників, а Тор не допустив би безглуздої жорстокості без причини.
— Чому Ешлін не скористалася вашими арміями, аби зупинити бунтівників? — запитала Ківа.
— Було пізно, — сказав Джарен. — У тих було надто багато часу, вони здобули опору й підтримку. Багато років непомітного збільшення чисельності й поширення Евалоном і за його межі зробили неможливим просто відшукати їх усіх і покласти край їхньому рухові раз і назавжди. Але Еш робила що могла, аби оборонятися від них, захищала наших людей від найгірших нападів. Також захищала бунтівників самих від себе. Навіть якщо вони цього не усвідомлювали. Чи їм було байдуже.
Ківа замислилася, якої думки її брат і сестра були б про Джаренові слова, чи дали б відсіч. А тоді їй на очі потрапила знайома парочка в двобої, і думки повернулися до Кальдона: вона спостерігала за ним і Наарі на іншому боці тренувального майданчика, де мерехтіли їхні мечі.
— Що трапилося з ним? — тихо запитала Ківа.
— Нічого, — відповів Джарен так само тихо. — В цьому й проблема. Він нічого не робить зі своїм життям — не має ані мети, ані напрямку. До нещасного випадку він весь час тренувався і навчався, аби стати наступним генералом, а тепер навіть не заходить у жоден воєнний табір. І з сестрою він не зустрічався вже три роки… з того часу, як вона обійняла посаду. Коли Ешлін приїздить у Валленію, Кальдон завжди знаходить привід поїхати деінде. Наче уникає будь-чого, що могло б нагадати йому про батьків.
— Але він здається таким… — Ківа пошукала слово, вибравши серед усіх: — …безжурним.
Джарен довго нічого не казав, спостерігаючи, як його двоюрідний брат б’ється з Наарі.
— Інколи люди, які поводяться так, наче їм байдуже, насправді переймаються найдужче. Вони відчувають так багато, що це їх приголомшує, і аби вберегтись і не зламатися, вони ховаються за поверхневими посмішками і легким сміхом, ніби нічого не має значення. Це захисний механізм, спосіб оборони від світу. Спосіб уберегтися від болю.
— Це шкідливо, — сказала Ківа, хоча навряд чи могла когось засуджувати, бо й сама перетворила на мистецтво відштовхувати від себе людей, аби захиститися.
— Можливо, — сказав Джарен, даючи Ківі знак рушати далі. — Але люди по-різному справляються з емоціями. Доки Кальдон не буде готовий змиритися з тим, що трапилося, єдине, що ми можемо для нього зробити, — це бути поруч незважаючи на те, яким чиряком на дупі він інколи буває.
— Інколи? — пробурмотіла Ківа, але її образа була зовсім не запальною. Їй страшенно не сподобалося, що хвацький принц у такому юному віці втратив батьків. Це сприймалось аж занадто особисто. Не менше їй не подобалось і те, що вона співчувала йому, адже це ускладнює її місію.
Що
взагалі
таке з цими принцами Валлентіс? Чому вони так глибоко зачіпають струни її серця? Чому вони такі… такі…
Ківа не дозволила собі завершити думку, з грюканням зачиняючи ту частину свого розуму.
— Однак, — сказав Джарен, знову привертаючи її увагу, — я сказав серйозно: ти не зобов’язана тренуватися з ним, якщо не хочеш. Ти не зобов’язана тренуватися ні з ким.
— Що, на твою думку, мені робити? — запитала Ківа.
Джарен обмірковував свою відповідь, поки вів її крізь решту казарм і на гравійну доріжку.
— Якщо щось схоже на події минулої ночі ще колись трапиться, мені буде легше знати, що ти можеш захиститися чи принаймні втекти в безпеку, — сказав він. — Але головне не те, чого я хочу. Чого хочеш ти?
На це Ківа не могла відповісти чесно, тим більше Джаренові. А може, навіть самій собі. Тож вона сказала лише:
— Я згодна.
— Згодна тренуватися з ним? — перепитав Джарен.
Це далося їй важко, але Ківа сказала:
— Поки що.
— Я радий, — сказав Джарен з видимим полегшенням. — Якщо він перегинатиме — дай знати, я з ним поговорю. Не хочу, щоб тобі було некомфортно. Взагалі.
Його слова зігріли Ківу, але вона відкинула їх і сказала:
— Я можу впоратися з твоїм двоюрідним братом.
— Я знаю, що можеш, — сказала Джарен, і це також зігріло Ківу. — Але пропозиція все одно чинна.
Вона не встигла повторити про своє ставлення до цього, бо від палацу до них підійшов слуга і, низько вклонившись Джаренові, вручив йому лист. Джарен зламав воскову печатку, проглянув написане, повернувся до Ківи, і його вираз обличчя неможливо було зрозуміти.
— Що? — запитала вона.
— Мати запросила тебе на обід.
Ківа кліпнула:
— Що?
— А Королівська Рада хоче поговорити зі мною, — продовжив Джарен, згортаючи записку. — Тож схоже, що ти об’їдатимешся тістечками, а мені доведеться сидіти в задушливій підземній кімнаті, слухаючи групу людей, кожен з яких думає, що розбирається в усьому ліпше за інших.
Неспроможна приборкати цікавість, Ківа запитала:
— Ви зустрічаєтеся в підземеллі?
— Безпека, — сказав Джарен. — Менше шансів бути підслуханими, коли немає вікон.