Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 90 из 127

НА ПОЧАТКУ

— У МЕНЕ МАЛО ЧАСУ, — сумно сказав король. — Він забере мене будь-якої миті... Твій брат утік... Твоя мати не повинна нічого знати...

За стінами палацу пролунав тривожний грім, і на мить Кір та його батько завмерли в цій порожній залі. Вони одночасно повернулися до далеких вікон, де дикі пориви вітру наполегливо стукали по склу, та застигли в очікуванні, бо не побачили блискавки, яка зазвичай передує такому звуку. Коли вона так і не спалахнула, коли один лише грім слідував за громом, коли жодна зубчаста смуга світла не прорізала темряву за вікном, Кір мав би побачити в цьому знак.

Натомість він не відчував нічого, крім паніки.

Це сталося перед світанком. Батько застав його повністю одягненим, коли хлопець сидів за своїм столом. Це було б абсурдною поведінкою для будь-якого звичайного принца, який мав звичку спати до полудня, але Кір ніколи не був звичайним принцом і завжди прокидався до того, як зійде сонце. Він уже давно відмовився від задоволень цього швидкоплинного світу. Хлопець не носив коштовностей, ніколи не пив спиртного, їв просту їжу, доглядав за своїми тваринами, розмовляв зі слугами як простий смертний та ходив по королівському місту пішки.

За все це його родина м’яко, але невпинно висміювала його.

Розважливі й стримані звички Кіра настільки дратували королівську родину, що він почав їх приховувати, щодня дедалі більше відгороджуючись від світу. Коли молодший принц подумав про те, щоб назавжди покинути замок, то відчув лише полегшення.

Кіру залишалося всього кілька тижнів до офіційної церемонії, на якій він нарешті отримав би мантію Провидця. Насправді, молодий чоловік уже майже не бував у замку, переселившись до храму після того, як у вісімнадцять років склав попередні обітниці. Зараз, коли йому виповнювалося двадцять, він був удома тільки тому, що його туди відправили; за традицією, перед переходом до нового життя потрібно було востаннє попрощатися зі своїм попереднім. Кір не мешкав у палаці протягом останніх вісімнадцяти місяців, і якщо він і сумував за чимось, то це за своїми драконами.

Саме через це хлопець мав напружені стосунки зі старшим братом, з яким він рідко спілкувався. Старший принц фізично поступався братові та, як наслідок, не міг зрозуміти, чому Кір так легко відмовляється від свого щастя. Його турбувало, що молодший брат готовий зректися своїх королівських титулів в обмін на життя безіменного Провидця. Його дратувало, що Кір мало розмовляє на балах, не помічає своєї краси та не насолоджується тією увагою, яка, здається, переслідує його.

Однак Кір не був повністю байдужим до своїх привілеїв. Він любив їздити верхи на конях і літати на своїх драконах; він любив займатися фехтуванням і стрільбою з лука, та не боявся відпливати до далеких берегів. Просто принц вважав спокій кращим за рух, надавав перевагу думкам над словами, а важкій праці в шахтах — над розкішними бенкетами.

Він був дивним ще з дитинства, але знав про це та не дуже цим переймався. Молодий чоловік мав звичку сидіти в тиші напередодні світанку, практикувати мовчазні заклинання в тихій обстановці, записувати свої відкриття та вдосконалювати їх. Кір ніколи не забуде, де був і що робив, коли того ранку двері його спальні з грюком відчинилися, а обличчя його батька, майже біле від страху, спотворилося від горя, коли він хрипко промовив:

— Звісно, що ти не спиш.

Тепер, застигши в коридорі, вони обидва дивилися через палацові вікна, як бурхливий вітер змушував потоки за вікном вирувати в жахливому неспокої. Білі гребені, наче зазубрені леза, розрізали море. Дракони були в дивному шалі, вони кидалися у водоспад і вилітали з нього, наче безтілесне полум’я, а чорніші за ніч ворони кружляли над палацом з дедалі більшою зловісною напругою.

Аж раптом наче з тіні пролунав протяжний відчайдушний крик — і цього звуку вистачило, щоб привести до тями короля Резу, який здригнувся й згадав, де він є, а потім вибіг із зали в коридор.

— Це мама? — запитав Кір, відчуваючи приплив адреналіну. — Її поранено? Чи не варто нам піти до неї?..

Король не відповів йому.

Кір знову побіг за батьком, шукаючи в його поведінці якісь підказки, оскільки готових відповідей не було. Незважаючи на ранню годину, король був одягнений у вчорашній офіційний одяг, і хоча було очевидно, що він не спав, одна ніч без сну не могла пояснити приголомшливий виснажений вигляд його батька. Король, який завжди був кремезним і надзвичайно привабливим, мав вигляд старше щонайменше на десять років.

— Батьку, — покликав він, відчуваючи страх. — Ти не скажеш мені, що відбувається? Що ти мав на увазі, коли сказав, що хтось тебе забере? Хто тебе забере? Куди тебе заберуть? Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що мій брат утік...

Король Реза схопив сина за рукав і штовхнув його за найближчий кут, на майданчик вузьких звивистих сходів.

— Швидше, — різко наказав він. — Ми не повинні більше про це говорити, поки не дійдемо до самого верху.

— Але...

—Негайно,

— майже крикнув король. — Немає часу, сину мій, немає часу...

І Кір зробив так, як йому сказали.

Туланський палац був закручений у вертикальному напрямку, його шпилі здіймалися на таку висоту, що, здавалося, пробивали зірки. Щоб дістатися до найвищої точки будь-якої частини замку, потрібно було докласти чималих фізичних зусиль, але підйом на шпиль був справжнім пеклом. До того часу, як вони дісталися відповідної вежі, Кір був виснажений, але його батько був майже неприродно знесилений.

Прибувши на місце, король Реза мало не впав, спираючись лише на кам’яну стіну, у той час як вітер люто шмагав його тіло. Відкрита вежа хиталася над водоспадом, і вони були беззахисні перед силою стихії. Пориви вітру шарпали одяг короля та рвали темне волосся, аж поки корона не злетіла з його голови. Реза навіть не здригнувся, коли безцінна прикраса зірвалася з його голови, злетіла в повітря та, наче сміття, упала в море.

Кір намагався допомогти батькові встати, але це було марно: той уже не міг стояти. Із тремтінням колись славетний король Тулану впав на замерзлу підлогу, наче якийсь знедолений. Його голова відкинулася назад на камінь, а очі заплющилися, коли перші промені холодного блакитного світла утворили на його шкірі нерівні тіні.

—Батьку,

— злякано промовив Кір, упавши на коліна.

З величезним зусиллям Реза розплющив перелякані очі. Минула ціла хвилина, перш ніж він зміг знову поворухнутися, і коли чоловік це зробив, то схопив Кіра за обличчя тремтливими руками, а його груди все ще важко здіймалися, коли він промовив: