Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 81 из 127

— Твоя мати ворожила тобі із самого дитинства? — запитала Худа. — Вона часто це робить?

Камран знизав плечима, перевіряючи вагу своєї сніжки.

— Вона робить це з того часу, як голову мого батька принесли до палацу на срібному блюді.

—На срібному блюді?

— Худа застигла. — Ти що, жартуєш?

— Розкажи їй, що сталося потім, — ліниво промовив Хазан, перегортаючи нотатки у невеличкому щоденнику. — Про міст і про те, як ти зістрибнув з нього.

—Ти зістрибнув з мосту? — перепитала Худа, яка зненацька видалася засмученою. — У дитинстві?

— Йому було одинадцять.

—Хазане, замовкни.

— Так, сер, — відповів Хазан, насмішкувато віддавши честь. — Як скажете, сер.

— Не будь дурнем.

—Ах, але ж це ви щодня надихаєте мене, — сказав він, перегортаючи чергову сторінку.

— Ви двоє з мене глузуєте? — запитала Худа, чий сумний вираз обличчя змінився на гнівний. Вона поклала руку в рукавичці на стегно. — Я для вас жарт? Ви вважаєте, що гратися з моїми почуттями — це смішно?

— Ні, — відповів Хазан.

— Трохи, — відповів Камран.

Худа ображено скрикнула.

— Річ у тім, — зазначив Камран, — що після того, як моїй матері принесли голову її чоловіка, вона раптом почала дуже цікавитися ворожінням. Думаю, саме тоді вона вирішила, що відтепер завжди хоче знати, що на неї чекає. Вона постійно ворожить на картах, листі або зірках.

Після цих слів Худа трохи заспокоїлася.

—А вона коли-небудь бувала права?

— Так, — одночасно відповіли Хазан і Камран.

— Справді?

Алізе зітхнула.

Неспокій пронизував її, коли вона дивилася на могутню гірську гряду. Усі зусилля, яких вони доклали до цього моменту — ще дві спроби після першої розвідки, — виявилися дедалі складнішими. Звісно, знайти цей прохід не було легко, але Алізе потай сподівалася інтуїтивно відчути місце входу.

Навіть зараз її шкіра була вкрита мурашками від дивного відчуття.

Дивне, незрозуміле відчуття, яке вона мала з моменту їхнього прибуття в гори, стало ще гострішим, а іноді вона відчувала, як поколювання в горлі переходить у тупий жар у грудях. Іноді вона не могла відрізнити це дивне тепло від пекучого болю, який відчувала при думці про Кіра. У обох випадках вона майже задихалася від цих відчуттів — ніби всередині неї накопичувалася енергія — та боялася, що їй доведеться вивільнити цю вибухову енергію, перш ніж вона спалить її дощенту.

Алізе раптом відчула, що їй стало занадто спекотно, і вона струснула руками. У паніці зірвала рукавички. Скинула із шиї шарф.

Хазан одразу підвів погляд.

Вона похитала головою, вдихаючи холодне повітря, насолоджуючись вітерцем на обпечній шкірі.

— Нічого, — тихо сказала вона, змушуючи себе посміхнутися, намагаючись заспокоїти нерви. — Просто іноді я відчуваю, ніби по моїй шкірі біжить ціла армія мурах.

Хазан подивилася на неї із занепокоєнням.

Вона намагалася зберегти посмішку, відвернувшись і зупинивши погляд на замерзлій гілці, на яку щойно сіла яскраво-синя пташка. Вона стрибала по гілці, тріпочучи крилами, а її пір’я виблискувало на сонці. З дерева посипався сніг, м’яко припорошуючи замерзлі пелюстки квітки, що пробивалася крізь сугроб.

Алізе намагалася зробити достатньо глибокий вдох.

Завдяки поєднанню вищезгаданих причин вона постійно відчувала тремтіння: коли магія, здавалося, розросталася в ній, вона не могла сидіти спокійно; коли Кір навіть просто йшов у її бік, вона ставала надзвичайно збудженою, а шкіра на тілі починала неприємно свербіти.

Боже, усе навколо неї почало дратувати її.

Пориви вітру, вибухи сміху, дотик її власного одягу...

— Сталося ще щось? — Хазан знизив голос, нахилившись через стіл, щоб подивитися на неї. — Ще якісь... події?

Алізе знову похитала головою.

Хазан повільно відкинувся на спинку стільця, але вираз його обличчя був нерозбірливим.

Одного разу —

всього одного разу...

Вона повністю втратила самоконтроль.

У той день, коли вона дізналася про те, що зробив Кір під час їхньої нічної подорожі, вона спробувала загнати його в кут. Алізе була безжальною; вона небезпечно наблизилася до нього серед білого дня й почала благати, а потім вимагати, щоб він з нею поговорив — і коли вона стала настільки безжальною, що спробувала взяти його за руку, він

зник...

Розчинився у повітрі.

Спогад про її поведінку того дня і досі викликав у неї хвилю сорому. Вона була настільки засмучена, що відчувала, ніби її охопило полум’я. Розлючена, вона кинулася геть. Гнів штовхав її все далі й далі вздовж річки; вона стискала кулаки так сильно, що раптом відчула страшний біль.

Алізе закричала й різко зупинилася.

Вона розтиснула тремтливі кулаки й побачила, що її руки закривавлені, а на долонях, що стікають кров’ю, виблискують напіврозчавлені діаманти.

Алізе була приголомшена. Від страху вона похитнулася вбік, а потім упала прямо в річку.

Холодна вода вгамувала її гнів.

Насправді річка зробила більше, ніж просто змочила спідницю й поранила почуття власної гідності; коли група стурбованих солдатів витягла її з води, вона принаймні відчула полегшення, виявивши, що червона кров і розчавлені діаманти були змиті з її шкіри. Але, мабуть, ще дивнішими, ніж ці незрозумілі явища, були її руки. Щойно вкриті порізами від діамантів, вони миттєво загоїлися.

Це

теж було чимось новим для неї.

Алізе давно володіла дивною здатністю до самозцілення, але ефект завжди був настільки незначним, що їй знадобилися роки, щоб його помітити. Тепер ця сила, здавалося, прискорилася —

еволюціонувала...

Ці зміни її підбадьорювали. Але й лякали.

Її життя, здавалося, змінювалося так швидко, що вона ледве встигала за ним. Ніби того, що сам світ намагався її вбити, або того, що сотні тисяч паломників — яких, безсумнівно, щодня ставало дедалі більше — з нетерпінням чекали на її повернення до Тулану, було недостатньо, Алізе відчувала, що в неї закінчується час. Її вороги гострили ножі в такий спосіб, якого вона навіть не очікувала, а над їхніми головами все ще висіли загрози.

Так багато людей розраховували на неї.

Кожен день був сповнений очікуваннями та стражданнями; кожен день був сповнений приводів для святкування й скорботи.

Кожен день...

Вона стиснула тремтливі руки.

Кожен день був відліком до похорону.