Страница 61 из 127
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
КІР ТРИМАВ У РУЦІ ЧАШКУ ЧАЮ, що повільно холов, розсіяно помішуючи чайне листя на дні, та дивився в осяйну далечінь. Зимове сонце пробивалося крізь безліч вікон, які охоплювали кімнату ідеальним колом. Час від часу повз них пролітали яскраві зимові птахи, схожі на підкинуті коштовності, що відбивали на склі свої блискучі кольори. Знамениті сріблясто-білі гори Ар’я підносилися в дивовижній красі трохи далі — такі величезні за розмірами й протяжністю, що вони здавалися настільки близькими, ніби їх можна було торкнутися рукою.
Насправді ж вони були катастрофічно недосяжні.
Цього разу їхня вже звична компанія розташувалася на витертих продавлених стільцях навколо розгорілої дров’яної печі у формі краплі, яка займала центральне місце у круглій хатині, а її чорна від сажі димова труба стирчала просто зі стелі, наче тичинка. Зовні цю круглу хатину оточували кілька інших будівель, розташованих наче пелюстки навколо квітки.
Захопившись, Кір задивився у вікно, де сяяло сонячне небо, і там, вирвавшись із хмар, виблискувала біла сніжинка, яка сонно падала до землі.
Звісно, що це не було несподіванкою.
Пасторальні місцини, де вони зараз розташовувалися, дуже залежали від погодних умов у гірській місцевості, яка була відома своїми хуртовинами. Ніхто не вирушав у гори Ар’я, не готуючись до снігу.
Кір стримав зітхання, а потім зробив ковток ледве теплого чаю.
Не те щоб він мав щось проти снігу.
Насправді чоловік був у захваті від цього ідилічного пейзажу. Кір не був байдужий до матеріальних благ і не зневажав відпочинок. Якщо він і відмовляв собі в таких задоволеннях у звичайному житті, то лише для того, щоб неминучий відхід із цього світу був для нього легшим. Але саме в цю мить приємне тепло в затишній кімнаті було майже небезпечним для його здоров’я. Він не спав з ночі перед весіллям, і ця тривала пауза в запланованих подіях не пішла йому на користь. Без потрясінь, які б збуджували його дух, південний король боявся, що просто звалиться з ніг.
Тому було корисно, що один лише погляд на Алізе змушував його пульс битися з нестерпною швидкістю, але наслідки цього були настільки неприємними, що він відчував, ніби може вибухнути у власному тілі, щоб їх уникнути.
Кір не знав, скільки часу мине, перш ніж їхня група зробить наступний крок.
Насправді, на деякий час їм було б корисно залягти на дно.
Незважаючи на те, що вони нещодавно змогли втекти від ворожих нападників, Кір відчував неспокій. Він був упевнений, що вони уникнули лише початку якоїсь біди, а не її кінця, і знав напевно, що за ними стежать.
Каве повідомив про помічених ним у цьому районі інших драконів, на яких сиділи озброєні до зубів бійці.
Їхньою єдиною значною перевагою було те, що інші дракони не могли розмовляти зі своїми вершниками. Як наслідок, ворожі звірі не мали змоги чітко повідомити про місце перебування Алізе, навіть якщо вони й здогадувалися, де вона.
Наразі тільки це й тримало їх у безпеці.
Проте це означало, що вони не зможуть вийти із захищеного форпосту принаймні протягом декількох днів, адже їх, безсумнівно, повільно оточували. їм доведеться чекати, поки вершники втомляться та розташуються десь у іншому місці. А також це означало, що вони не зможуть одразу рушити в бік гір, а отже, їхнє перебування тут буде довшим, ніж передбачалося.
Кір занадто різко поставив чашку, і вона гучно дзенькнула.
Він марив, сподіваючись, що вони знайдуть магію Алізе протягом кількох днів, але тепер...
Чорт забирай, та вони можуть застрягнути тут на тижні.
Гірше того, Кір мусив економити свою магію. Між потребами аптекаря, вимогами недавньої битви з драконами та захисними заклинаннями, які він створив навколо периметра форпосту, молодий чоловік уже хвилювався, що в нього не вистачить магічних кристалів.
Він повільно зітхнув, і ніжні звуки довкілля поступово стали чіткішими: тихе потріскування вогню, шепіт голосів. Камран і Хазан, сидячи за кілька сантиметрів від його ліктя, грали в шахи. Худа вчила Оміда етикету поведінки за столом. Дін лежав, розкинувшись на маленькому дивані, бо Кір нещодавно влив у нього ще одну порцію магії, тож зараз аптекар спав, відновлюючи сили.
Усі вони чекали, коли принцеса Фірузе повернеться з повідомленнями про їхнє житло.
—А ти не знаєш, коли повернеться твоя мати? — запитав Хазан, спохмурнівши та обережно пересуваючи свого слона по дошці.
— Та, певно, ніколи, — відповів Камран, б’ючи вищезгаданого слона своїм конем. — Моя мати, мабуть, уже десь сміється з нас.
Хазан, не зважаючи на це, відсунув свою туру на кілька клітин назад.
— Ти хочеш сказати, що вона навмисно залишила нас тут на такий довгий час?
—А це тебе здивувало б? — Камран схрестив руки, розглядаючи фігури. — Як тобі така історія: одного разу вона без попередження встала з-за обіднього столу, з виделкою, з якої ще капав гуляш, і повернулася лише через два тижні, ніби нічого не сталося?
Хазан ще більше нахмурився.
— Власне кажучи, ні.
Кір слухав цю розмову з неабияким інтересом. Південний король повільно починав розуміти, що вони з принцом, можливо, мають більше спільного, ніж їм хотілося б, або більше, ніж вони усвідомлювали.
Як мінімум, виявилося, що їх обох виховували неврівноважені матері.
Камран вирішив походити іншим конем, але Хазан зробив хід слоном і побив королеву Камрана вдоволеним
ударом.
— Шах.
— Що? — Камран подивився на дошку, а потім на Хазана. — Як ти...
— Ніколи не залишай королеву без охорони, дурню.
Алізе засміялася, а Кір підвів погляд, наче засмикана маріонетка, притягнена звуком. Він зачекав, чи вона знову засміється.
Натомість дівчина зітхнула, тож він знітився.
У цю мить вона сиділа, згорнувшись у кріслі, лікоть на підлокітнику, підборіддя підперте однією рукою. Її туфлі були акуратно поставлені на підлозі поруч із кріслом, а рожева спідниця елегантно спадала складками навколо неї. Порожня чашка була відставлена на сусідній столик, а на блюдці лежало напівз’їдене печиво.
Він намагався не дивитися на це печиво.
Хай йому чорт, чоловік намагався взагалі відвернути від неї погляд. Хоча навряд чи можна було сказати, що він завжди старався не дивитися на неї. І все ж...
Саме в цю мить він не зміг утриматися.