Страница 46 из 127
— З Кіром нас шестеро, — зауважила Худа. — І навіть якщо Дін...
— Кір не враховується, — рішуче відповів Хазан. — Його життя належить дияволу. Він не в змозі нікому його віддати.
Алізе напружилася, почувши це зауваження.
Вона поглянула на Кіра, сподіваючись побачити його реакцію, але його обличчя було абсолютно незворушним.
Як завжди, він нічого не сказав.
— Камране? — запитав Хазан, кивнувши принцу. — Що скажеш ти?
— Безперечно, — урочисто сказав принц, підводячись і підходячи до Алізе. Він мав дивовижний вигляду своєму розкішному вбранні, статний і вродливий, а його усмішка була щирою, коли він узяв її за руку. — Моє життя належить вам, Ваша Величносте. Зараз і назавжди.
Він підніс її пальці до своїх губ і ніжно поцілував їх.
Алізе відчула тремтіння в грудях. Це було дивно.
Те, що вона могла щось відчувати до Камрана, було, мабуть, приводом для надії. Можливо, це означало, що одного дня вони зможуть разом розібратися в цій плутанині.
—Дякую, — тихо сказала вона.
Камран радісно усміхнувся їй, і Алізе відповіла йому тим же, перш ніж її погляд упав на обручку, що виблискувала на її підмізинному пальці. Принц усе ще тримав її долоню.
Алізе швидко відсмикнула руку, та її доброзичливість зникла.
Раптом дівчина відчула себе так, ніби втратила рівновагу.
Боже, що з нею таке?
Вона ж сама була відповідальною за ці рішення. Вона сама поставила себе в цю безнадійну ситуацію. Вона погодилася на клятву на крові, яка вимагала вбивства її чоловіка; вона дозволила Камрану повірити, що в них може бути спільне майбутнє. І вона не мала жодних прав на Кіра; їхній союз був загальновідомою фікцією.
Чому ж тоді молода жінка відчувала себе невірною?
Чому вона вважала, що добрі думки про Камрана були зрадою чоловіка, з яким вона сьогодні одружилася? Чому вона раптом відчула, що хоче заплакати?
Алізе злякалася, почувши гучний удар дверей, і тільки тоді, озирнувшись, зрозуміла, що Кір вийшов з кімнати.
Земля під її ногами ніби затремтіла.
—Худо? — покликав Хазан. — Ти впевнена, що готова до цієї жертви?
Алізе обернулася до подруги, та серце її гучно забилося в грудях. Вона намагалася опанувати себе. Зібратися з думками.
— Безумовно, — твердо відповіла Худа, піднявши підборіддя. — Без сумніву.
— Оміде?
— Як я вже й казав, я з радістю помру за вас, місіс, — промовив Омід, звертаючись до Алізе. — Це буде честю для мене.
Алізе вже й так була схвильована, але тепер, дивлячись на друзів, вона не могла стримати емоцій.
—Дякую, — промовила дівчина тремтливим голосом. — Я дуже ціную вас усіх.
Хазан відкашлявся, явно відчуваючи незручність.
— Ну що ж, — сказав він і відкашлявся ще раз. — У нас небагато часу. Оміде, ти вже спакував речі?
— Так, сер, — відповів він. — А як щодо Діна?
— Ми візьмемо Діна із собою, — сказала Алізе, змушуючи себе усміхнутися. — Його речі вже мають бути спаковані...
— Але як? — запитала Худа. — У його стані?
— Я впевнена, що Кір знайде якийсь спосіб.
— Ваша Величносте, — сказав Хазан. — Вам, мабуть, варто перевдягтися...
—Так, звісно, — кивнула Алізе. — Я на хвилинку. Худо, допоможеш мені?
— Звісно, моя люба.
Вони обидві вже виходили з кімнати, коли Худа озирнулася через плече та гукнула:
— Оміде, не забудь сходити в туалет, перш ніж ми вирушимо!
— Так, добре, — буркнув він, нахмурившись. — Не треба постійно нагадувати мені про те, що треба сходити в туалет.
—То ти зараз так кажеш, — заперечив Камран. — Та всі ми знаємо, що тобі треба нагадувати, інакше ти створиш усім незручності у найгіршу мить...
—То було тільки один раз!
Худа розреготалася, вирушаючи коридором, але Алізе на мить завагалася, озирнувшись на цю сцену, сповнена неясним хвилюванням. Вона побачила, як Хазан щось прошепотів у свій комір, і за мить у повітря злетів світлячок і, блимнувши мерехтінням, зник у замковій щілині.
Незважаючи на навколишню темряву, у ній спалахнула іскра надії.
Вона не могла повірити, що це нарешті відбувається.
Після всіх цих років вона нарешті повернеться додому. Серце Алізе защеміло від думки про те, що вона може повернутися в гори свого дитинства — на землю, яка колись врятувала її народ від знищення.
Загублена королева думала про своїх батьків. Думала про своїх предків.
Вона думала про кожну душу, яка загинула, борючись із тиранами за право на свободу. І на їхню честь Алізе притиснула два пальці до голови, а потім підняла їх до повітря.