Страница 40 из 127
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
— НІЖ БУВ НА ВИПАДОК НЕПЕРЕДБАЧУВАНИХ ОБСТАВИН, — приголомшено сказав Кір.
Алізе відсахнулася, серце її шалено забилося.
Омід почав роздивлятися себе і з переляканим криком виявив на одязі плями крові аптекаря.
Хазан кивнув королю.
— Ця витівка з напоєм здалася мені дивною. Я спостерігав за цим з балкона, але побачив ніж занадто пізно. Я щодуху кинувся туди, але коли дістався, снода вже зник.
— Тож коли напій перехопили, вони змінили свої плани, — сказав Камран, набувши грізного вигляду. — І вони навмисно залишили ніж.
Хазан кивнув.
— Явне попередження.
— Маєш на увазі — для мене? — спитала Алізе, украй збентежена. Вона підійшла до Діна й сіла поруч із ним на дивані. — Але якщо вони хотіли вбити мене, навіщо було шкодити комусь іншому?
—Твої вороги щось замислили, — сказав Камран, дивлячись на неї зі співчуттям. — Здається, цілком очевидно, що вони хотіли тебе налякати.
—Діна отруїли, еге ж? — запитала Худа, приклавши руку до рота. — Це був отруєний ніж, еге ж?
Алізе подивилася на Кіра, щоб дізнатися його думку, але він, здавалося, заглибився у роздуми.
— І хто ж хотів її налякати? — поцікавився Омід. — Які вороги плетуть павутину змови?
— Обирай на свій смак, — відповів Камран.
— Що це має означати? — запитала Алізе.
Хазан кинув на неї втомлений погляд.
— Ваша Величносте, — сказав він, — існує стільки королівств, які б раділи вашій смерті, що майже неможливо з’ясувати, хто саме плете проти вас змову. Ми й досі не з’ясували, хто стоїть за останніми замахами на ваше життя. Провидці змогли лише сказати, що зачаровані мечі, які ледь не вбили вас минулого тижня, були викувані в манері, подібній до стародавньої зброї імперії Шеффат, і що їм, ймовірно, понад п’ять століть.
— Гаразд, — відказала вона, збираючись із думками. — Усі хочуть мене вбити. Але що ми можемо зробити для Діна? Чи не слід нам йому допомогти?
— Нам не вдасться йому допомогти, — сказав Хазан, — доки не дізнаємося, що саме з ним відбувається.
—Але... Як...
— Може, нам покликати Провидця? — запитав Омід з таким виглядом, ніби його вразило громом. — Або я можу попросити іншу аптекарку...
— Це буде зайвим, — сказав Хазан.
Без слів він передав кинджал Кіру, який зник разом з ним у коридорі. Алізе спостерігала за цією мовчазною розмовою з неабияким подивом, бо значення їхнього німого спілкування не пройшло повз її увагу, навіть у напруженій атмосфері того моменту.
Хазан
довіряв
Кіру.
— Куди він пішов? — запитав Камран. — Що він робить?
— Він пішов митися, — сухо відповів Хазан. — Перекусити. Попросити чаю. Трохи поспати.
Камран злісно зиркнув на нього.
— Звісно, що він пішов перевірити це, — відрізав Хазан, опускаючись на стілець. Він провів рукою по потилиці. Раптом джина здолала втома.
Худа нахмурилася.
— Але ж він не аптекар.
— Ти забуваєш, — сказала Алізе, яка обережно притискала хустку до рани Діна, що стікала кров’ю, — що Кір навчався на Провидця...
Дін захихотів.
—Лоскотно!
— ...що робить його на десять рівнів кращим за аптекаря.
— О, набагато більше, ніж на десять рівнів, — сердито втрутився Хазан, піднявши голову до стелі. — Я виявив, що ваш король є нестерпно скромним.
Алізе завмерла.
—Нестерпно скромним?
—Хтось помітив, що всі ті створіння розійшлися по домівках? — раптом запитав Хазан. Він приклав долоню до вуха, а потім указав угору, ніби на дах. — Ви це чуєте?
— Що чуємо? — запитав Омід.
—Нічого!
— запаморочено вигукнув Дін.
— Саме так, — підтвердив Хазан, сідаючи на своє місце. — Жодні птахи більше не трясуть крокви, жодна сарана більше не роїться за вікнами. Навіть дракони заспокоїлися...
— Ну, — сказала Худа, — це ж добре, еге ж?
Хазан стиснув губи.
—А хіба не дивно, що це сталося саме зараз?
— Що ти хочеш сказати? — обережно запитав Камран.
—Що ти хочеш сказати?
— передражнив його Дін глузливим тоном.
Алізе затулила йому рота долонею, відсунувши волосся з його обличчя.
Її серце почало битися швидше.
Вона зробила той самий висновок сьогодні вранці, коли в її кімнаті з’явилася сарана та, здавалося, вела з Кіром незрозумілу розмову.
Незабаром після цього рій зник.
Хазан зітхнув.
— Треба бути дурнем, щоб не помітити, що ця моторошна зграя з’явилася після його ізоляції, — пояснив він. — І зникла в той день, коли він знову постав перед людьми...
— Ти хочеш сказати, що ці істоти прийшли
за ним
? — з недовірою запитав Камран. — Ти вважаєш, що вони могли його шукати?
— Я вважаю, що це спостереження варте обговорення.
— Я теж так думаю, — сказала Алізе, червоніючи від сорому. Це було схоже на визнання божевілля.
Камран у розпачі розвів руками. Хазан кинув на неї швидкий погляд.
— Я обожнюю тебе, Хазане, і ти це знаєш, — промовила Худа. — Але це занадто смілива заява.
— Можливо, вони хвилювалися, що з ним щось сталося, — припустив Хазан. — Можливо, вони прибули до замку на його пошуки...
— Павуки? — здивувався Омід, хоча в його голосі не було і тіні глузування. — Змії?
— Та навіть сніжний барс? — Худа засміялася, хоча це був не зовсім щирий сміх. — Ти думаєш, сніжний барс хвилювався, що з ним щось сталося?
— Це було б неймовірно, — вражено сказав Омід.
— Абсолютна нісенітниця, — заперечив Камран. — Імовірніше, це було якесь дивне явище, яке вже минуло.
—А як же абрикоси? — запитала Худа. — Чому тварини продовжували приносити абрикоси? Я ніколи не чула про таке...
—Дідько, я не знаю, — знервовано відповів джин. Він потер скроні з таким виглядом, неначе життя викликало в нього постійний головний біль. — Я не можу пояснити ці кляті абрикоси.
—А я думаю, ти здурів, — сказав принц не без співчуття. — Коли ти востаннє спав цілу ніч?
Хазан у відповідь лише голосно розреготався.
Алізе спробувала зустрітися з Хазаном поглядом, щоб поставити німе питання, на яке він, здавалося, не хотів відповідати. Було схоже, що вони єдині на всій землі шукали сенс у таємницях південного короля, і Алізе була вдячна, що не залишилася наодинці зі своїми сумнівами. Тому їй здалося дивним, що джин уникав її погляду.
Вона допитає його пізніше.