Страница 25 из 127
— Ні, ні, я не залишу тебе із цим... цим негідником, — сказала вона Алізе. — Боюся, що моїм обов’язком як твоєї найкращої подруги є залишатися поруч із тобою, доки він не вдягнеться.
—Найкраща подруга?
— Кір підняв брови. — Це що, нове підвищення?
— Я не звертатиму на це уваги, збоченцю! — вигукнула Худа, швидко підводячись і ледь не перекинувши стіл. Вона розгладила скатертину, поправила чайник, що тихо кипів, а потім пересунула срібне столове приладдя. — Ходімо, Алізе. Тепер я розумію, чому його визнали непридатним для ролі Провидця. У ньому немає ані краплі честі — він готовий накинутися на пані в будь-яку мить. Ми знайдемо йому якогось клятого одягу...
— У цьому немає потреби, — відповіла Алізе, тримаючись із впевненістю, якої насправді вона не відчувала. — У мене є його весільне вбрання.
Кір застиг від подиву.
— Весільне вбрання? — перепитав він і майже —
майже
— подивився на неї. — У мене немає весільного вбрання.
— Я знаю, — нерішуче промовила Алізе. — Твоя мати сказала, що ти ніколи не замовляв нічого для цієї нагоди. Тож я сама пошила його для тебе.
Він різко підвів голову, нарешті на мить перехопивши її погляд, і його очі запалали такою жагучою силою, яку неможливо було розшифрувати. Так само різко чоловік відвів погляд. Він помовчав, а потім рівним голосом промовив:
— Ні, дякую.
Алізе сприйняла цю відмову як удар у серце. Минула ціла секунда, перш ніж вона змогла опанувати себе.
—Ні, дякую?
— відлуння вилетіло з її вуст. — Ти хочеш сказати, що не вдягнеш вбрання, яке я власноруч пошила для тебе?
Кір знову опустив очі додолу.
— Ні.
Алізе аж здригнулася від цієї додаткової відмови; її погляд забігав по кімнаті, поки вона намагалася збагнути ситуацію. Вона ніколи не допускала, що він може відмовитися від одягу, і тому була не готова до такого емоційного удару. Дівчина не помітила, як він здригнувся, побачивши її приголомшене обличчя. Вона не бачила, як він невпевнено зробив до неї вимучений крок у тиші. Її біль був настільки очевидним, що кімната раптом наповнилася напругою, наче спотворене обличчя.
—Ти ж несерйозно? — запитала Худа. Її здивування було настільки щирим, що вона навіть засміялася. — Вона працювала без упину протягом кількох днів.
Та Кір нічого на це не відповів.
— Ти обіцяв мені, що цей день не буде нудним, — тихо сказала Алізе. — Ти обіцяв мені, що знімеш свою чорну уніформу, що не будеш весь день у поганому настрої та у траурному одязі...
— Я нічого такого не обіцяв.
— Так, обіцяв...
— Запевняю тебе, що не обіцяв, — різко промовив він.
—Але ти... — Алізе закліпала очима, намагаючись пригадати. — Тобто... я думала...
— Я нічого тобі не обіцяв, — повторив він, дивлячись у далечінь і стискаючи щелепи. Було видно, як він бореться із собою. — Благаю, не проси мене про це зараз.
—Але сьогодні наш весільний день, — прошепотіла вона, не знаходячи інших аргументів на свій захист. — Ти справді вдягнешся в чорне та не матимеш жодних прикрас, наче звичайний скорботник?
— Я хотів би вдягнути чорне, — сказав він, важко зітхнувши. — На власний похорон. Так.
Почувши ці слова, Алізе різко розвернулася, притиснувши руки до живота. Вона відчула, ніби її серце проткнули.
Кір сказав, що може пройти кілька місяців, перш ніж диявол звільнить його від угоди, а це означало, що того моторошного кривавого вчинку не станеться ще деякий час. У своїй уяві вона намагалася відкласти це як безрадісне завдання для свого майбутнього «я». Тільки тепер Алізе усвідомила, як жорстоко було бути такою безтурботною.
Для Кіра не було жодного шансу відкласти цей морок на майбутнє. Для Кіра їхнє весілля було початком його кінця.
Вони одружаться, та він утратить усе.
Дівчина була пригнічена так, що їй раптово запекло в носі, а в горлі утворився комок. Вона відчайдушно боролася за самовладання, та не була впевнена у своєму успіху. Усі ці дні боротьби з душевним болем і страхом підточили її витримку; у неї майже не залишилося сил для захисту. Вона відчувала себе розбитою.
Зібравши останні залишки гордості, Алізе випрямила спину, а потім дістала із шухляди приставного столика погано загорнутий пакунок.
Дівчина працювала над цим вбранням незліченну кількість годин, відволікаючи свій збентежений розум кожним нудним стібком. Вона вклала в його створення всю душу, уявляючи в ньому Кіра під час роботи. Вона тихо плакала, вирізаючи викрійки, мучилася над кожною деталлю з більшою турботою, ніж над будь-чим іншим, що вона робила у своєму житті.
Вона не збиралася його зберігати.
Алізе несла пакунок через кімнату з такою байдужістю, на яку тільки була здатна, але насправді це було жалюгідно.
Кір відступив на кілька кроків, коли вона наблизилася.
— Ти не зобов’язаний його вдягати, — сказала вона, дивлячись на його шию, щоку й витончену лінію брів. Те, що він не дивився їй в очі, просто вбивало. Її голос був слабким і слабшав з кожним словом. — Але й я не буду його зберігати. Це мав бути мій подарунок, — вона запнулася. — Мій подарунок тобі...
Кір вийшов з кімнати.
Він пішов, не дочекавшись, поки вона закінчить речення, і зник у коридорі без жодного слова, без жодного звуку, не озираючись.
Алізе стояла як укопана, усе ще простягаючи пакунок.
Відчувши, як по щоці котиться сльоза, вона зрозуміла, що день її весілля назавжди закарбується в пам’яті як один з найгірших днів її життя. А вона знала, що таке жахливі дні.
— Ти в порядку, моя люба? — пролунав ніжний голос Худи. їй захотілося впасти на коліна.
Убивство Кіра вже не було вибором, а було неминучістю. Клятва на крові перетворила їхні стосунки на непорушний договір, який зобов’язував їх обох до жорстокого фіналу. Алізе знала, що коли вона нарешті позбавить його життя, то розірве у своїй душі щось дуже важливе.
Коли він помре, то забере із собою частину її самої. їй хотілося, щоб він забрав її всю.