Сын ведьмака

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

КІР БУВ НЕ в настрої для театральних вистав.

Він знервовано, наче тигр у клітці, тинявся по кімнаті без сорочки. На його шкірі виступив лискучий піт, а груди важко здіймалися, коли чоловік намагався дихати. Очі були хворобливо вирячені, щелепа стиснута, брови зсунуті, шкіра змарніла. Він був виснажений від утоми та голоду, а штани вільно висіли на його стегнах. Чоловік не їв уже кілька днів, бо його шлунок не міг нічого втримати. Кір знову й знову ходив кімнатою, стискаючи та розтискаючи кулаки, відчуваючи, як удари трощать його кістки, неначе сталеві ремені, та з кожною годиною біль слабшав лише на мізерний відсоток. Він не міг спати. Він не міг стояти на місці. Магія тепер не могла нічим йому допомогти, окрім як тримала його очі розплющеними, відганяючи божевілля, викликане гострим недосипанням. Тільки роки навчання у Провидців надали йому стриманості, необхідної, щоб перенести цей біль, не розірвавши Хазана на шматки.

— Це ж ніч перед твоїм весіллям, — казав йому джин. — Чому ти не змилосердишся над її почуттями...

— Попереджаю тебе, Хазане, якщо ти не припиниш цю тираду, я не відповідатиму за те, що станеться з твоєю головою.

— З моєю головою?

—Я відокремлю її від твого тіла,

— заволав Кір, ледь стримуючи шипіння від нової хвилі нелюдської болі.

Хазан тільки грізно подивився на нього.

— Ти божевільний ідіот. І це тебе вб’є. Ти не їв, ти не спав. Вона просто хоче дати тобі трохи затишку...

Кір затремтів, зціпивши зуби, коли напад продовжився.

Він прискорив крок, важко дихаючи, а струмки поту побігли по його ключицях, звиваючись уздовж його могутньої грудної клітки. Тільки його ослаблений стан змусив його відповісти щось, близьке до правди.

— Ти й гадки не маєш, що може принести мені заспокоєння, — промовив він. — Ти ніколи не зрозумієш, чому я надаю перевагу цьому пеклу. — Він стиснув щелепи, коли біль досяг свого апогею. — Перед муками її товариства.

Хазан зробив крок уперед, очі його палали.

— Ти нічого не знаєш про те, що я можу зрозуміти, або про пекло, яке я пережив, — сказав він, небезпечно підвищуючи голос. — Я не позбавлений співчуття, дурню. Я знаю, що ти її кохаєш. Я маю очі; я бачу, як ти на неї дивишся. Я маю живий розум...

— І все одно ти не можеш уявити...

—Я можу уявити,

— перервав його Хазан. — Ти вважаєш мене недоумком чи аферистом? Інакше чому б, на твою думку, я тримав її подалі від тебе? Інакше чому я був би настільки дурним — настільки зрадливим, — щоб дозволити тобі страждати? Саме тому, що я можу уявити, як це може знищити тебе — її дотик, коли ти маєш померти від тієї руки, яка могла б витерти твоє розпалене чоло!

Тільки тоді Кір різко зупинився.

Він ледь не впав, намагаючись утримати рівновагу; важко дихаючи, він підняв голову, та коли нарешті зміг поглянути на Хазана, то ніби побачив його вперше: холодний вогонь в очах джина набув нового значення.

Цей чоловік приховував у собі безліч таємниць.

Кір хотів сказати ще щось, посперечатися, але тіло його загрозливо затремтіло від болю. Він перестав рухатися, не впевнений, чи вистачить йому сил, щоб стояти. Чоловік боровся за кожний подих, нервові спазми розривали його груди. Він відчував, що може померти від цієї напруги, від цілих днів безперервних тортур. Його розум здавався затьмареним, навіть зуби в роті боліли. Він відчував себе наче під дією наркотиків. Був наче п’яний. Кір похитав головою, та навіть це зусилля далося йому нелегко.

— Я не можу на неї дивитися, — прошепотів він.

Хазан лише глянув на нього.

— Я знаю.

— Мені просто бракує сил терпіти її присутність — а вона не розуміє, що я лише з плоті та крові...

— Кіре?

Звук її голосу був останнім ударом. Кір відчув його десь у животі, майже зігнувшись навпіл, і сліпо потягнувся до стіни, аби знайти хоч якусь опору.

—Ні...

— Кіре, — закричала вона, стукаючи. — Впусти мене негайно — або я виб’ю двері!

— Змусь її піти, — сказав Кір, у паніці оглядаючи кімнату. — Я не хочу, щоб вона наближалася до мене...

—Досить, — гнівно відповів Хазан. — Я більше не можу терпіти твої забаганки. Я більше не виправдовуватиму твою поведінку. Ти завдаєш собі неймовірної шкоди і тим самим ризикуєш обіцянками, які дав їй...

— Кіре, — покликала вона втретє, стукаючи вже сильніше. — Ти поводишся нерозумно. Я даю тобі останній шанс відкрити ці двері.

— Ні, — голосно сказав він, і в його очах спалахнуло полум’я. — Будь ласка. Я не хочу, щоб вона мене бачила — не в такому вигляді...

Не можна було йому припиняти рухатися.

Підлога кімнати ніби здригнулася під його ногами. Дні відкладених страждань ніби накопичилися разом та обрушилися на нього одночасно. Він почув, як затріщала дверна ручка, побачив гнів на обличчі Хазана. Усе пришвидшилося та сповільнилося одночасно, стукіт у голові став настільки гучним, що здавалося, ніби він долинає ззовні, ніби з-за стін...

Двері з гучним

гуркотом

вилетіли з петель.

— Вибач, — сказала вона манірно. — Я намагалася тебе попередити. Я впевнена, що хтось зможе полагодити це пошкодження, але якщо ні, то я...

Алізе затамувала подих.

Кір відчув її потрясіння ще до того, як побачив обличчя дівчини навіть сам її вигляд був для нього як смертельний удар, який він ледве переніс. Чоловік не міг дивитися на неї, але й не міг відвести погляду. Її краса була сама по собі страшною силою, що проривалася крізь його втомлену оборону, навіть попри те, що ланцюги болю спадали з нього при її наближенні. Вона була немов би панацея від усього, що його мучило, сплетіння світла та люті, хвороби та лікування. Хвиля болю в його тілі затихла в її присутності до глухого гудіння, і у вільному падінні цього полегшення Кір ледь не повалився на коліна, але Хазан підхопив його під пахви. Тож добре, що він був у такій нестямі, що забув про гордість. Джин підняв його на хитких ногах і поніс до ліжка, де Кір з переможеним стогоном упав на матрац. Слабке тремтіння продовжувало трусити його кінцівки, лихоманка вирувала в його крові, але після чотирьох безсонних днів його очі нарешті заплющилися.

Кір відчув, як його світ змінився, коли вона тихо сіла поруч із ним, а останній подих покинув його тіло, коли вона поклала свою маленьку прохолодну руку йому на чоло. Він не міг вирішити, чи хоче він померти від задоволення, чи від болю.

Це було ніби те саме.

— Пробачте, Ваша Величносте, — тихо сказав Хазан. — Я не повинен був вимагати від вас триматися подалі.