Сын ведьмака

РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТ ШОСТИЙ

— КІРЕ?

Алізе кинула кинджал на землю, упала на коліна та в розпачі нахилилася над його тілом.

Клятва на крові нарешті втратила свою силу.

Вона відчула, як їхній зв’язок розірвався в останні хвилини її протистояння з Іблісом, але була змушена продовжувати, незважаючи ні на що. Дівчина не знала, чи виживе Кір після цих жорстоких ударів, які вона завдала його тілу, і тепер мусила бути достатньо сильною, щоб витримати наслідки свого рішення — незалежно від його результату. Проте Алізе не хотіла цього визнавати.

Вона відмовлялася вірити, що втратила його.

Джинка не гаяла часу й притиснула руки до грудей чоловіка, щоб зцілити його, але з дедалі більшим відчаєм спостерігала, як загоюються його останні рани — тому що пульсу так і не було.

Він не дихав.

Вона струснула його, а біль майже розривав її на шматки. — Кіре, — крикнула вона. — Будь ласка, будь ласка... Вона з відчаєм подивилася на небо, що обвалювалося, а по її щоках тихо котилися сльози.

Алізе хотіла набагато більшого, ніж це.

Вона хотіла більше часу, більше можливостей. Вона хотіла сили, щоб оживити його. Вона хотіла, щоб її друзі отямилися від паралічу, вона хотіла, щоб цей химерний пейзаж відновився, щоб їй дали ще один шанс знайти свою могутню магію — бо вона хотіла знати, чи зможе використати її, щоб врятувати когось.

Алізе притиснулася щокою до закривавлених Кірових грудей і заплакала за ним — за всім, чим він був, за всім, чим вони ніколи вже не будуть. Вона викликала із землі кожну краплину магії, яку могло вмістити її тіло, та знову і знову вливала її в його нерухомий тулуб, сподіваючись проти всякої надії — розуміючи, що це може виявитися марним.

— Я знаю, що ти вже й так важко боровся, — промовила вона, задихаючись від сліз. — Ти вже й так віддав мені все, і я не хочу просити тебе про ще більше. Але якщо в тебе залишилися сили, будь ласка, використай їх, щоб повернутися до мене. Будь ласка, Кіре, я благаю тебе...

—Алізе.

Вона підвела погляд, ніби вириваючись із пазурів самої смерті. Вона відчувала липкий слід Кірової крові на своїй щоці, але їй було байдуже.

—Хазане? — видихнула вона.

Він височів над нею, величний і неповторний, а за його спиною розходилися хмари, відкриваючи блакитне небо, яке згодом розповзалося на мерехтливі струмені.

Омід, Худа, Камран і Дін незабаром згуртувалися за його спиною, й Алізе здивовано розширила очі. Усі вони були цілі. Усі здорові.

— Як? — прошепотіла вона. — Як ви...

Худа похитала головою. Вона дивилася на Кіра, на кров, що заплямувала його темний одяг.

— О, моя люба, — сказала вона важким голосом, а її очі були мокрі від сліз. — А ми думали, що це ти зробила.

Алізе кліпнула очима, намагаючись витерти щоки.

— Те, що ви зробили сьогодні, було надзвичайним, — сказав Хазан, настільки приголомшений, яким вона його ще ніколи не бачила. — Те, чого вам вдалося досягти...

—Жителі Тулану ніколи не дізнаються про те, що ви для них зробили, — прошепотів Дін.

— Нам усім було дуже прикро, що ми не змогли допомогти, — сказала Худа, витираючи сльози тремтливою рукою. — Але ми ніколи ще так не пишалися тим, що ти наша королева.

Алізе не змогла нічого відповісти на ці слова. Вона знала, що це була перемога, але відчувала лише приголомшливу втрату.

— Він справді мертвий? — запитав Омід із червоними від сліз очима.

Ніхто йому не відповів.

Алізе відвернулася, намагаючись зібратися з думками, та спостерігала, як ридання наростали та розривалися в її грудях, а частини пейзажу розпадалися повільними м’якими рухами, розплутуючись, наче величезний гобелен. Шари мереживних ниток, складених у дивні спіралі, оточували їх, і коли світ розпався, вона побачила, що ткацький верстат за ним був створений лише зі сліпучого яскравого світла.

— Боюся, нам треба йти, — похмуро сказав Камран.

Алізе озирнулася й побачила, що він теж дивиться на Кіра з якимось відчуттям, подібним до скорботи, а його затінені очі, сповнені поваги, стали несподіваним бальзамом для її зраненноїдуші. Проте вона похитала головою.

— Я не можу, — нерівним голосом промовила вона. — Я не готова його покинути.

— Я не маю уявлення, чи виживемо ми після цього, — сказав Хазан, з болем вдивляючись у небо. — Ми мусимо принаймні спробувати виконати завдання, перш ніж буде занадто пізно — можливо, ще є час, щоб отримати вашу магію...

—Алізе.

Усі завмерли.

Дівчина повернулася в бік його голосу, ніби крізь нашарування сновидінь, ледь вірячи своїм відчуттям. Можливо, вона вигадала його голос із чистого відчаю. Можливо, вона потрапила в міраж, створений нею самою.

Коли Алізе обернулася, щоб подивитися на його обличчя, Кір був таким самим. Він не змістився ні на сантиметр. Його очі були все ще закриті, волосся лежало так само, кінцівки не рухалися. Він був так само нерухомим, як і кілька хвилин тому.

— Кіре? — прошепотіла вона.

Поступово пальці його правої руки почали згинатися, й Алізе відчула, як її серце знову забилося з несамовитим болем. Її дихання ставало дедалі швидшим. Паніка та надія зіштовхувалися у лютих хвилях. І коли вона побачила, як здійнялися його груди, коли почула, як він вдихнув повітря...

Вона притиснула руку до рота й розридалася.

Кір повільно розплющив очі, ніби прокидаючись від глибокого бентежного сну.

І коли їхні погляди зустрілися, він ледь усміхнувся.

— Ти живий, — сказала вона, тепер уже не стримуючи сліз. — Ти п-п-повернувся...

Вона простягнула руку до його обличчя, провівши тремтливою долонею по його щоці, і чоловік зітхнув з усією силою легенів.

— Будь ласка, — прошепотів він. — Не плач.

— Мені так шкода, що я завдала тобі болю, — сказала вона, не в змозі опанувати себе і вгамувати сльози. — Мені так страшенно шкода — за те, що я змушена була зробити з тобою, за те, через що я змусила тебе пройти...

— Янголе, — прошепотів він. — Ти врятувала мене.

— Я вбила тебе...

—Дякую, — тихо сказав він, заплющивши очі. — Дякую.