Сын ведьмака

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

АЛІЗЕ ВИШИВАЛА НА КУХНІ при світлі зірок і вогнища, сидячи біля каміна.

Місячні промені проникали крізь вікна, вирізані у формі діамантів, огортаючи її сріблом, поки вона старанно гаптувала золоті троянди, а металеві нитки виблискували проти полум’я. На вигляд рухи дівчини були такими спритними, що її вправна техніка перетворювала виснажливу роботу на якесь легке заняття, тому багато роззявлених ідіотів наважувалися припустити, що вони теж могли б вишити весільне вбрання за кілька годин, якби тільки мали час.

— Здається, це зовсім не складно, — сказав конюх кучеру, притиснувшись обличчям до шибки. Хлопець кліпнув очима, і скло розмазалося перед одним з його розширених очей. — Швидко та легко, бачите? Не знаю, чому всі про це теревенять.

Кучер, сивий чоловік, який колись завоював усмішку Алізе просто серед білого дня, штовхнув хлопця, а потім потягнув його назад до стайні.

— Безглузді нездари, — пробурмотів він, кинувши похмурий погляд на групу зайд, які почали проштовхуватися до вікон, щоб зайняти звільнені місця. Новоприбулі були ковалем, пастухом і зброярем, але в той момент усі троє були зайняті спільною справою — притискали щоки та носи до віконного скла королівських покоїв. Тепле дихання пліткарів час від часу затуманювало видимість предмета їхніх обговорень; можна було майже почути скрип рукава, що протирав вікно.

Алізе вдалося усміхнутися.

Вона могла б посміятися над цією ситуацією, якби не та обставина, що кожне вікно, яке вона бачила, відображало одну й ту саму сцену: обличчя, притиснуті до віконниці, як тісто до форми, зуби, що стукають об раму, коли рухаються губи, пальці, що шукають опори, а також ноги, що стають на носки, аби краще роздивитися. Штори виявилися марними проти цієї невгамовної цікавості, яка сприймала їх лише як перешкоду, яку можна було подолати за допомогою етикету: вони просто стукали у затемнені вікна, поки хтось не підходив, щоб відсунути штори. Ставати невидимою було ні до чого, оскільки серед спостерігачів Алізе були як люди, так і джини; і хоча вона могла б сховатися в кімнаті на верхньому поверсі замку, але боялася занадто далеко відходити від Кіра, якого після жахливої обітниці на крові помістили в гостьову кімнату на нижньому поверсі. Звісно, дівчина воліла б укритися поруч із ним, але оскільки такий варіант був неможливий, вона змушена була шукати притулку у знайомому місці.

Алізе відсунулася від полум’я, менш схильна наближати своє зазвичай замерзле тіло до вогню тепер, коли гаряча кров Кіра текла в її жилах. Насправді, останнім часом вона переживала зовсім нове для себе відчуття: іноді їй ставало дуже спекотно.

Джинка зітхнула, зупинила роботу голкою, розгладила тканину та нагадала собі, що треба подивитися на свою глядацьку аудиторію.

Куховарка сиділа за довгим дерев’яним столом, що розділяв кухню навпіл; вона підперла обличчя руками та, задивившись на неї, забула, що треба моргати. Протягом години в кімнату втиснулася ціла зграя снод; тепер перед нею стояла рівно дюжина, витріщаючись. Лакеї немов би оздоблювали собою стіни; домашня кішка кинула на неї виразний погляд, проходячи повз; а перед дверима комори застиг дворецький з пакунками в руках.

Алізе розправила плечі та з гідністю перенесла ці прояви неповаги. Вона підняла руку, щоб привітати всіх, хто дивився в її бік, і навіть спробувала усміхнутися в запітнілі вікна, але з трьома булавками в зубах ефект вийшов невдалим.

Проте, коли вона привіталася, нерозбірливий гомін голосів раптом став ще більш безладним. Кулаки почали стукати по рамах вікон, а кісточки пальців — по склу. Кухарка відкинулася на спинку стільця, і дерево заскрипіло. Сноди відскочили та розбіглися врізнобіч, наче злякані птахи. Кішка обережно зробила крок ближче, готова зайняти її місце біля вогню.

Алізе відкашлялася, а потім опустила очі.

Провівши стільки років у ролі служниці, вона почала вважати вогнище продовженням себе. Несвідомо дівчина сформувала позитивні асоціації з різними звуками кухні: цоканням ножів, кипінням чайників, шурхотом щіток. Навіть зараз вона відчувала запах сушених трав, бризки лимонного соку, пощипування поліролі для міді. Вона любила запах молочного мила, тріск вогню, хмари борошна. Тиха чиста кухня наприкінці важкого дня вже давно була притулком для сноди, яка не мала власного дому.

І, хай йому грець, це були важкі дні.

Проблема полягала в тому, що ніхто інший не знав про її звички. Звісно, ніхто не міг зрозуміти її потребу в чомусь

— будь-чому

— знайомому, хоч би як це було недоречно. З іншого боку, їх можна було пробачити за те, що вони вважали дії пророкованої королеви джинів дивними, адже королівська прислуга тільки нещодавно познайомилася з Алізе, яка до цього майже місяць без жодних пояснень переховувалася у кварталі Провидців.

Весілля наближалося, тож майбутня королева Тулану з’явилася нарешті на очах у королівської прислуги, зрештою піддавшись довгоочікуваній увазі.

Результати поки що були непереконливими.

І хоча майже всі погоджувалися, що майбутня наречена наділена приголомшливою красою, та не було ще единої думки щодо того, чи наділена вона здоровим глуздом.

Або коханням короля, якщо вже на те пішло.

Алізе різко зітхнула від цієї думки, через що в повітря здійнялися неспокійні вихори попелу.

Можливо,

подумала вона, настав час піти.

З великою обережністю дівчина зібрала голки та інше приладдя, склавши все це в багато прикрашену швейну скриньку, яка з’явилася через кілька хвилин після того, як вона попросила у економки необхідні речі. Алізе обережно склала в руках блискучу, підбиту шовком накидку, яка була майже готова. Останні кілька днів вона працювала невтомно, і ця річ була останньою в ансамблі; а будь-які зайві нитки можна було обрізати вранці.

Алізе встала та обтрусила спідницю.

Кухарка підхопилася так швидко, що перекинула стілець.

— Ваша Величносте, — сказала вона та зробила реверанс. Потім уклонилася. А потім, трохи подумавши, віддала честь.

— Будь ласка, сідайте, — лагідно сказала Алізе. — Не турбуйтеся.

Почувши її голос, сноди скрикнули; лакеї майже вибігли з кімнати; дворецький притиснув руку до свого старого серця, упустив пакунки на підлогу, а потім зігнувся навпіл.

Алізе намагалася зберегти усмішку з усією шляхетністю, притаманною королеві.