Страница 87 из 127
— Ти теж проти мене? — Він обернувся до матері. — Чому я єдиний, хто здатний зберігати свою ненависть? Чому від мене очікують, що я буду дивитися на дикуна з розумінням? На чоловіка, який убив мого діда, який убив свого власного батька, який зарізав наших Провидців? Мені постійно кажуть, щоб я закрив рота й нічого не казав, щоб я нічого не робив, навіть коли його темна душа пронизує кожну частину мого життя. Скажи мені, як воно — щоночі спати в ліжку чужої дружини? — запитав він, звертаючись до Кіра.
—Камране!
— вражено вигукнув Хазан.
Алізе зблідла від шоку. Вона повільно розвернулася до Камрана, але її жах був настільки сильним, що вона не могла вимовити ні слова.
— Щодня, коли я не перерізаю тобі горло, — тихо сказав Кір, — є водночас дивом і милосердям, тож якщо ти зараз випробовуєш мене, щоб перевірити, чи маю я безмежне терпіння, ти будеш гірко розчарований.
Він зустрів погляд Камрана з лютим, жахливим гнівом.
— Я і є тим самим звіром, якого ти описуєш. Скажи мені ще хоч раз щось подібне, і я вирву душу з твого тіла.
Камран хотів зірватися з місця у пориві злості, але Хазан із силою притиснув його до стільця.
— Сядь і замовкни, — суворо наказав він принцу. — Або я власноруч приберу тебе із цієї розмови.
— Що з тобою? — вибухнув Камран. — Як ти можеш його захищати, коли він практично зізнається у своїх злочинах...
—Припини,
— стримано сказала Алізе, піднявши погляд на Камрана. Слова прозвучали м’яко, але безжально. — Якщо ти не можеш терпіти його присутність, можливо, тобі слід обрати інший шлях.
Камран застиг від цього зауваження. Фірузе засміялася.
— Зберися, — сказав Хазан принцу. — Я співчуваю твоєму становищу тільки тому, що був свідком твоїх страждань. Але це була твоя божевільна ідея. Твій власний безглуздий план. Я благав тебе —
усіх вас
— прислухатися до голосу розуму, але ніхто з вас не послухався моєї поради. Тепер ми приречені жити з наслідками цих спільних рішень. Я й справді вважаю, що ти зовсім здурів, Камране, тож цього разу я пробачу цю твою неповагу.
— Неповагу? — Камран відсахнувся. — До нього?
—До моєї королеви,
— сказав Хазан з лютим виразом обличчя. — Ти хочеш звинуватити її чоловіка в безчесті, але при цьому проявляєш неповагу до неї...
— Я не... Я не мав такого наміру...
— І якщо ти не розумієш, що заслуговуєш на догану та покарання за свою поведінку, то ти не та людина, якою я тебе вважав...
— Усе гаразд? — пролунав жвавий голос. Усі одразу завмерли.
Акбар, солдат, який дав Алізе ключі від сторожової вежі, з невпевненою усмішкою наближався до них.
— Ваша Величносте, — привітався він, злегка вклонившись, а потім шанобливо кивнув Хазану.
Не було ні офіційного обміну вітаннями, ні очікування дозволу на розмову.
Неформальна манера поведінки цих ополченців не залишилася непоміченою Алізе.
Акбар указав на загін, що перебував неподалік, і сказав:
—Дехто з нас, начебто, почув крики. Я прийшов, щоб дізнатися, чи не можу я чимось допомогти.
— Усе гаразд, — відповів Хазан, навіть попри те, що він усіма силами намагався позбутися напруги в плечах. — Ми просто ведемо складні переговори.
—Дуже добре, сер, — сказав Акбар. — Тоді я повідомлю іншим.
Та оскільки Акбар не зробив жодної спроби піти, Хазан насторожено подивився на нього.
— Є ще щось? — запитав він.
Акбар відповів не одразу, але з його постійних поглядів на Кіра стало зрозуміло, що він найбільше зацікавлений у розмові з одним конкретним чоловіком. Урешті він кивнув королю, мружачись від яскравого сонячного світла.
— Як ти сьогодні? — запитав він Кіра. — Ти маєш такий вигляд, ніби тебе перетворили на пил у найгіршому сенсі цього слова.
—Перетворили на пил?
— перепитав Камран.
— Я в нормі, — відповів Кір, хоча його вигляд свідчив про зворотне.
— Ми скучили за нашим королем і королевою, — весело сказав Акбар. — Вибачте, сер, але де ви в біса були?
Почувши це, усі підвели голови, щоб подивитися на короля, бо ніхто не знав відповіді на це питання, і всім було цікаво.
— Я був у горах, — сказав Кір, кивнувши на засніжені вершини. — Я сподівався позбавити нашу королеву тяжкого завдання прочісувати весь гірський масив.
Акбар підняв брови, і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.
— Ось
чому ти зник? Вирушив у кляту героїчну подорож? Ага, я знав, що ти не залишив би свою королеву без поважної причини. Я намагався їм пояснити — казав, не може бути, щоб наш клятий поет покинув її... Гей, — крикнув він, звертаючись до друзів. — Цей чоловік залишається легендою!
Невелика юрба вибухнула оплесками. Камран пробурмотів якусь лайку.
— Зачекай, Кіре, що ти кажеш? — запитала Алізе, повільно підводячись на ноги. — Ти щось виявив?
Тільки тоді він подивився на неї.
Уперше за п’ять днів Кір зустрів її погляд, і полегшення, яке вона відчула, знову побачивши його очі, майже змусило її заплакати.
— Я думаю, — тихо сказав він, — що, здається, знайшов вхід.