Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 74 из 127

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

АКБАР СУТТЄВО ПЕРЕБІЛЬШУВАВ.

«Маленький» — це не те слово, яким можна було б описати їхній будиночок. Ні, він не був маленьким. Він був розміром з великий палець. Кір так довго стояв застиглим на порозі, що в будиночок залетів метелик, який у паніці почав літати навколо їхніх голів. Алізе довелося простягнути руку за його спину, щоб зачинити двері.

Чоловік затамував подих.

Якщо іншим було виділено житло, розташоване на землі, то їхнє було підняте в небо. Це була дивна кругла кам’яна сторожова вежа, яку він помітив раніше, що височіла, наче дивна квітка серед дерев. Він припускав, що вона мала певний шарм, адже зовні була оповита спіралями квітучих лоз, які наповнювали повітря медовим ароматом. Скромні інтер’єри також були оновлені з ретельною турботою. У камені було витесано велике вікно, з якого відкривався вид на гірський схил, хоча саме зараз було видно лише відблиск місяця й мерехтіння скелястого контуру.

Як і казав Акбар, приватність була незаперечною. Кімнату прикрашали лише три верхні вікна, які мали пропускати світло й нічого більше. Камінь зігрівали вишиті гобелени та полум’я дров’яної печі. Підлоги майже не було видно під шарами пишних червоних килимів, притиснутих додолу найбільшим предметом обстановки в кімнаті.

Односпальним ліжком.

Цей винахідливий пристрій для тортур ледь міг умістити

його одного

, не кажучи вже про них обох.

Проблему ускладнювало те, що одна частина і без того невеликої кімнати була виділена під ванну кімнату. Алізе, яка зняла взуття, акуратно поставила його біля вхідних дверей і відійшла від входу, саме зараз оглядала ванну, та її голос пролунав зсередини, коли вона запитала:

— Ти не проти, якщо я прийму ванну?

Кір мовчки прочитав молитву.

Крім двох тумбочок, розташованих по обидва боки ліжка, інших меблів не було. Щоправда, для них просто не було місця. Єдиний вільний простір займала маленька пічка, яка весело світилася на тлі цієї трагічної сцени.

Кір відчував, як його охоплює паніка.

— Як ти думаєш, куди вони поділи наші скрині? — запитала Алізе, виходячи з ванної кімнати.

Вона дивилася на нього безтурботно, ніби вдаючи, що нічого не сталося, і що завдяки цьому все буде добре. Дівчина втратила половину рукава на сукні — а ліф був обпалений і зіпсований до невпізнання, — але, здавалося, навіть це її не турбувало. Вона розрізала собі руку на його очах, змушуючи його дивитися, як з неї тече кров, і це теж, здавалося, її не турбувало. Алізе була настільки спокійною, що йому довелося домагатися дозволу зцілити її.

Тоді як Кіра, навпаки, турбувало все.

Він ледь міг витримувати вагу власного тіла й потужність своєї уяви. Він ледь міг дихати, обтяжений непристойною масою свого серця та важкістю своїх страхів. Дивлячись на неї зараз, чоловік не міг не згадати про вечірні одкровення — про її магію, що розквітає, про вплив його крові, що тече в її жилах, — але він ледве міг змусити себе думати про пекло, яке йому доведеться пережити зараз, не кажучи вже про нові драматичні події цієї ночі.

Кір почувався розгубленим.

З кожною секундою він утрачав терпіння, а його запас і без того був обмеженим. Чоловік не міг знати, як її магія буде розвиватися далі. Він не знав, що означає зміна її крові.

Звісно, усе це здавалося важливим.

Насправді, навіть Хазан, судячи з усього, визнавав велике значення її червоної крові; і хоча Кір не применшував важливості такої події, він відмовлявся вірити, що це мало якесь значення для

нього

. Зрештою, її кров належала їй, поки вона не вбила його. Наскільки він міг судити, між ними нічого не змінилося.

— Бачу, ти не збираєшся нічого говорити, — промурмотіла Алізе, починаючи шукати в кімнаті свій одяг. — Та я підозрюю, що ти зрештою втомишся так нерухомо стояти біля дверей.

Вона раптом сплеснула в долоні, видавши приглушений звук радості, бо знайшла їхні речі розпакованими та акуратно розкладеними в ящиках під ліжком. Він дивився, ніби паралізований лихоманкою, як вона почала все впорядковувати.

— Кіре, — тихо сказала вона та підвела голову, щоб подивитися на нього. Він відповів їй поглядом.

— Ти не будеш проти, якщо я перевдягнуся тут, у нашій кімнаті? — запитала вона. — У ванній дуже мало місця, щоб рухатися, тож я...

Він без жодного слова відвернувся від неї.

Зі стриманим зітханням чоловік підняв руки до оббивки стін, а потім, здавшись, притулив лоба до м’якої тканини. Він заплющив очі, готуючись до того, що вона тихо скаже: «Дякую».

Кір з нестерпним болем слухав шурхіт її одягу, намагаючись, але не в змозі, знищити образи, що спливали в його голові, — її вигини, теплота шовк її шкіри, які він уже встиг покохати у своїх мріях. Найгірше було те, що п’янкі нерозбірливі сцени, які накопичувалися в його голові, не були схожі на фантазії; навпаки, вони сприймалися як справжні спогади. Він постійно нагадував собі, що вони ще не обмінялися навіть поцілунком поза межами його уяви, хоча він відчував, що знає її тіло на смак так само, як знає ніжну солодкість меду.

Хай би диявол прийшов і розірвав його на шматки, бо він відчував, що швидше оговтається від його тортур, ніж від цього...

Цього...

Він почув тихий шелест тканини, затамований сміх, м’яке зітхання матраца.

— Вибач, вибач, — поспішно сказала вона. — Мені знадобилася ціла хвилина, щоб розшнурувати корсет. Майже готово, клянуся. Зараз зніму панчохи.

Він ледь не видав відчайдушний звук.

Кір боровся з прискореним диханням і калатанням серця. Він щиро вірив, що вона не знає, що робить з ним. Алізе була занадто порядною й великодушною, щоб бачити його таким, яким він був насправді: голодним і розбещеним, знесиленим від бажання. Без сумніву, вона уявляла собі, що зараз він відчуває лише невдоволення, хоча насправді Кір ледь міг говорити від жаги до неї, від бажання, яке майже зламало його силу волі. Він хотів перетнути кімнату і впасти перед нею на коліна. Він хотів розчинитися в її жарі, подарувати їй неземну насолоду, яка могла б убити їх обох. Вона була занадто недосвідченою, щоб уявити, як його може знищити сама її близькість, коли вона роздягається. Як його може знищити усвідомлення того, що вона лежить у їхньому ліжку, одягнена лише у шовкові панчохи...

— Гаразд, — сказала вона. — Усе готово. Я склала свої речі в якийсь кошик, який, як на мене, призначений для одежі, тож тобі не доведеться турбуватися, що ти без попередження побачиш мою спідню білизну.

Дівчина трохи усміхнулася.