Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 72 из 127

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

АЛІЗЕ НАХМУРИЛАСЯ.

— О, не турбуйтеся, — промовила вона, махаючи рукою, щоб заспокоїти їх, і її серцебиття вирівнялося. — Я так часто сиджу біля вогню, що постійно щось у нього впускаю. Ви навіть не уявляєте, скільки шпильок і голок я витягла з-під решітки за ці роки.

—Але, Ваша Величносте... — здивувався Хазан.

Вона простягнула руку в полум’я, ніби нишпорила у сміттєвому баку, витягла книгу з вогню та легенько здула шар попелу з неушкодженої обкладинки.

— Бачите? — сказала вона. — Усе гаразд.

Дін зблід.

— Чорт забирай.

— Святий боже, — прошепотів Камран.

—Твоя... твоя сукня, моя люба, — промовила Худа слабким голосом.

Алізе поглянула на себе та побачила, що рукав її сукні загорівся.

Власне, він і досі горів.

— Ой, — сказала вона та обережно постукала по полум’ю, гасячи його по частинах. Її сукня була принаймні частково зіпсована, і це здавалося найприкрішим моментом. Алізе не мала власного одягу, крім того, що Сарра, мати Кіра, зібрала для її весільного приданого, тож вона спакувала лише те, що могла взяти із собою в цю подорож. Отже, вибору в неї було небагато.

Зітхнувши, дівчина зрозуміла, що ковдра також постраждала.

— Хазане, здається, я і це зіпсувала. — Вона підняла обпалений шматок ковдри. — Мені дуже шкода.

Але всі дивилися на неї, завмерши від подиву.

— Мені

дуже

прикро, — засмучено промовила Алізе. Адреналін вичерпався, і втома знову накрила її з новою силою. Вона стримала позіхання. — Зазвичай я не така незграбна. І я можу залатати ковдру...

— Це було геніально, місіс, — сказав Омід, розтираючи очі. — Я ніколи раніше не бачив, щоб ви займалися вогнем.

— Я теж, — підтвердив Дін.

— Ти в порядку? — запитав Кір, єдиний з них, хто все ще стояв, застигши в русі, ніби мав намір кинутися через кімнату.

—Усе гаразд, — сказала вона, усміхаючись, щоб підкреслити свої слова.

Кір упав на стілець, наче повалене дерево.

—Але книга, — вигукнув Хазан, не в змозі приховати свого здивування. — Я не знав, що книга також вогнетривка.

Алізе лише кивнула. Вона не відчувала бажання пригнічувати присутніх розповіддю про те, як вона вперше її знайшла.

— Можна я її потримаю? — запитав він.

— Звісно, — відповіла Алізе і трохи підвелася, щоб передати книгу Хазану, який перетнув кімнату, щоб підійти до неї. Він помітно здригнувся, коли взяв фоліант у руки.

— Яка вона холодна, — промовив він, дивлячись на неї. — Я не пам’ятаю, щоб вона була такою холодною.

— Це тому, що в тебе була підробка, — тихо сказав Кір. Хазан завмер.

Тоді Камран запитав її:

— Чи це лід у твоїх жилах дозволяє тобі витримувати вогонь? Як ти думаєш, це саме тому ти завжди така холодна?

— Так, саме так, — відповіла вона. — Я завжди вважала, що це лід робить мене такою...

Вона завагалася, а потім нахмурилася.

— Тобто... раніше він робив мене такою холодною.

Її хмурий вираз поглибився, і раптом Хазан теж нахмурився.

— Що ви маєте на увазі, Ваша Величносте? — запитав він.

— Знаєте, — сказала вона, — я щойно усвідомила, що вже кілька днів не відчуваю впливу жорсткого морозу. — Вона підняла погляд. — Справді, я не відчувала морозного болю з тієї ночі, коли ми склали клятву на крові.

Здавалося, у кімнаті запала загальна тиша.

— Це щось незвичайне? — запитала вона, шукаючи відповіді у здивованих очах.

— Я не знаю, Ваша Величносте. — Хазан передав книгу Діну, який мовчки попросив дозволу її потримати. — У нас не було правителя-джина вже понад тисячу років. І я ніколи не чув про тих, хто складав клятву на крові.

— Можливо, — сказав Дін, проводячи рукою по зношеній обкладинці книги. — Але ми маємо достатньо задокументованих випадків клятви на крові, щоб знати, чого очікувати після цього. Температура тіла... — Він підвів очі на неї. — Ніколи не змінювалася.

—Дивно, — сказав Камран.

Вона помітила, що Кір майже не дихав.

— Чому ти не сказала про це раніше? — запитала Худа, яка тепер дивилася на неї по-новому.

— Не знаю, — сказала Алізе, намагаючись зібратися з думками. — Мені здається, що я ледь мала час подумати про це. Звісно, я відчула зміну одразу після складання клятви, але я припустила, що тепло, яке я відчула тоді, було прямим результатом магії, бо я мала подібний досвід у храмі. Після того, як прийшла до тями після зцілення Провидцями, я відчула такий самий затишок — тепло всередині себе, — хоча воно швидко зникло.

— Вони занурили вас у лікувальний сон, — пояснив Дін, повертаючи книгу Хазану. — І ви, ймовірно, відчули ефект залишкової магії.

—Так, — сказала вона, підбадьорена. — Саме так. Тож я подумала, що це відчуття теж може бути тимчасовим. Але потім. — Вона нахмурила брови. — Боже, я не знаю. Ми були такі заклопотані. І, мабуть, я звикла до цього. Минуло вже кілька днів, а це відчуття не зникає. — Алізе спромоглася усміхнутися. — А у вас усіх так само? Ви завжди почуваєтеся так добре?

— О, моя люба, — сказала Худа, маючи засмучений вигляд.

Омід здавався збентеженим.

— Я недуже розумію, місіс. Ви кажете, що його кров зробила вас теплішою?

—Так, — сказала вона, та між бровами в неї з’явилася невелика зморшка. — Я так думаю.

—Але ви все одно не чутливі до вогню. — Дін здивувався.

—Розтопіть лід у солі,

— тихо сказав Хазан.

Алізе застигла.

— Що це має означати? — запитав Камран, який раптом відчув себе ніяково.

— Нічого, — відповів Хазан, не відриваючи погляду від Книги Ар’ї. Він провів пальцями по словах пророцтва, вибитих золотом на задній обкладинці. — Я не знаю.

Омід наморщив ніс.

— Сіль — це не те ж саме, що кров.

— Ні, але у крові є сіль, мій любий, — сказала Худа, яка широко розкритими очима дивилася то на Алізе, то на Кіра. — У будь-якому разі її там достатньо.

— Хазане? — запитала Алізе.

Та Хазан лише похитав головою.

— Не знаю, чому я це сказав, Ваша Величносте. Мабуть, я дуже втомився.

— У її жилах і так уже тече кров, — сказав Камран. — Навіщо їй кров іншої людини?

— У її жилах тече

лід,

— зауважив Дін. — Вона не має червоної крові, як решта з нас.

— Це правда, місіс? — запитав Омід.

Усі голови повільно повернулися до Алізе.