Страница 65 из 127
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
КІР, ЯКИЙ УЖЕ ЗНАВ, ЯК помре, вирішив, що буде за краще зробити невеличку перерву, інакше він не зможе стримати себе.
Чоловік устав зі свого місця та вийшов з кімнати.
— Туалети в іншому напрямку, — крикнула йому навздогін принцеса. — Ні, ви повинні повернутися, вельмишановний, ви маєте повернутися...
А тоді вона звернулася до інших:
— Наскільки ж він безпорадний, правда ж?
З нетерпінням, яке він не хотів виказувати, Кір прочинив двері й почув тихий голос Оміда, який запитав:
— Як ви думаєте, це він образився на мене за те, що я з’їв його печиво?
На що Хазан дуже серйозно відповів:
— Так, я думаю, що справа саме в цьому. — І двері з гучним грюком зачинилися за туланським королем.
Назовні, на свіжому сільському повітрі, Кір заплющив очі від холодного сонця і вдихнув морозний вітер у легені. Він рушив у бур’янисту траву, де його розпалена шкіра почала повільно охолоджуватися. Молодий чоловік почув віддалене іржання коней і шелест листя на вітрі. Навколо було щонайменше з десяток будівель, кожна з яких відрізнялася за розміром і зовнішнім виглядом. Не було помітно жодного єдиного стилю чи спільної риси, що їх об’єднувала б, окрім того, що всі вони були розташовані навколо центральної хатини. Найбільша з будівель стояла трохи осторонь, а пошкоджені дерев’яні дошки свідчили про її поважний вік.
Саме в цій будівлі було найбільше руху.
Двері постійно відчинялися й зачинялися, коли солдати заходили та виходили з приміщення з польовими флягами в руках, і Кір зрозумів, що це, ймовірно, якась їдальня. Можливо, місце збору солдатів. Джини, звісно, не потребували їжі — для виживання їм була потрібна лише вода, — але вони, як відомо, насолоджувалися смачними стравами.
Він замислився, для чого колись слугувала центральна кругла кімната.
Кір підняв голову й нарахував три сторожові вежі, розташовані на великій відстані між собою. Проте одна з них відрізнялася від інших, радше подібна до будиночка на дереві. З її кам’яної димової труби, яка була новішою за зовнішню дерев’яну частину, піднімалися стовпи диму. Складалося враження, ніби цю споруду вирвали з іншого місця, перемістили сюди, а потім добудували за необхідністю.
Кірові здалося це дивним.
Коли він віддалявся від Алізе, то відчував тремтіння від клятви на крові, що загрожувало ще суворішим покаранням, але йому було байдуже. Його експерименти виявилися принаймні частково плідними, бо щодня тортури ставали дещо слабшими, а також він навчався керувати цією новою формою страждання.
Тож недарма молодий чоловік навчився терпіти жорстокість диявола. Насправді Кір настільки звик до тортур, що почав боятися тиші. Під час непевних періодів спокою в ньому без кінця накопичувалася напруга, а страх дедалі міцніше й міцніше обплутував його власноруч створеними путами. Тому саме страждання здавалося майже полегшенням.
Він навчився терпіти біль. Але втрата спокою була, мабуть, найстрашнішим покаранням.
— Кіре?
Він завмер, почувши її голос, але продовжував дивитися на хмари, що збиралися, і на м’який сніг, що падав.
Прямовисні скелі гір Ар’я здіймалися перед ним до запаморочливої висоти, білосніжні та неймовірно круті. Дивно було думати, що він дивиться на її історію, тоді як вона стоїть поруч із ним.
Звісно, чоловік знав, що Алізе піде за ним.
Кір відчував, як її тепло підіймається в ньому, наче стовпчик барометра, адже зв’язок між ними був непереборним. Він міг би полетіти на Місяць, а вона все одно знала б, де його шукати, тож він починав розуміти, що втеча була марною.
Кір глибоко зітхнув.
Зараз він стояв біля вузької річки, подібної до срібної стрічки, що звивалася серед безкрайньої долини. Туланський правитель розумів, чому джини обрали це місце для своєї фортеці, адже воно було забезпечене свіжою проточною водою. До нього було важко дістатися пішки або верхи, а з двох боків його оточували величезні гори, які захищали його від сильних снігопадів і небезпечних вітрів.
— Кіре, — повторила вона. — Я сподівалася...
— Усі дивляться, — сказав він.
Це було неначе дежавю, яке майже збивало з панте-лику. Ця коротка розмова була подібною до перших хвилин їхнього весілля. Він усвідомлював, що вони кружляють навколо одних і тих самих тем, сподіваючись щоразу на інший результат.
Хіба це не було визначенням божевілля?
Він відчував погляди багатьох очей, спрямованих у їхній бік. На них дивилися не тільки всі, хто перебував у центральній кімнаті, яка була повністю обрамлена вікнами, але й солдати, що стовпилися навколо. Групи чоловіків і жінок проходжували повз них нерівними рядами, а легкий дзвін сталі сповіщав про їхню присутність.
Алізе стримала зітхання, але її слова прозвучали розчаровано.
— Я луже сподівалася поговорити з тобою, — сказала вона, знизивши голос. — У нас майже ніколи не буває можливості...
— Ваша Величносте, — несподівано пролунав хор голосів.
Група солдатів зупинилася, щоб віддати честь своїй королеві, доторкнувшись двома пальцями до чола. Вони також кивнули головою на знак вітання Кіру, хоча він знав, що будь-яка повага, яку він отримував, була повністю заслугою Алізе.
Вони, здавалося, зовсім не звертали на нього уваги.
Насправді чоловік почав з подивом замислюватися, чи знають вони, хто він такий, чи розуміють, що це він убив короля Ардунії, і якщо так, то чи їх узагалі це хвилює.
Ніколи раніше Кір не прагнув слави.
Ніколи він не хотів бути відомим чи викликати страх, доки не прибув до цього форпосту. Адже від їхньої необізнаності страждала не його гордість, а його приватність.
Не минуло й п’яти хвилин після того, як натовп розійшовся по закінченні промови Алізе, як до нього підійшов молодий солдатик з тією повагою, яку він міг би виявити хіба що до вуличного торговця, і почав розглядати його із цікавістю дитини, яка намагається зрозуміти смерть. Він кивнув у бік Алізе й сказав:
—То як воно, коли усвідомлюєш, що вона обрала саме тебе?
Кір застиг, уражений нахабством цього питання, що було для нього таким несподіваним.
— Я не маю наміру образити тебе, — пояснив незнайомець. — Просто ми всі розмірковуємо над цим питанням.
Кір поглянув на групу солдатів, що стояла неподалік, а потім на самого юнака: його зацікавлені очі, легка усмішка. Мрійливий погляд, яким він стежив за королевою на іншому боці лугу.
—Ти коли-небудь убивав метелика? — тихо запитав Кір.
— Убивав метелика?
— Юнак нахмурився. — Вибач, я не зрозумів?