Страница 59 из 127
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
АЛІЗЕ НАГАДАЛА СОБІ, що треба дихати.
Одна із солдаток раптово відокремилася від групи, і, коли вона відійшла від натовпу, Хазан наблизився до неї, щоб привітатися. Він потиснув руку старшій жінці, як товаришці, навіть попри те, що вона дивилася на нього знизу вгору з явною захопленістю. Та з повагою.
Алізе зачаровано спостерігала за цією сценою.
Вона завжди розмірковувала над власними перетвореннями, але відчувала, ніби щодня відкриває для себе нові грані також у Хазані. Цікаво, які ще глибини він приховує, які муки й страждання спонукали його до власного вибору. Цікаво, яким насправді є його внутрішній світ.
Хазан підвів солдатку вперед, щоб представити її Алізе.
— Ваша Величносте, — сказав він до Алізе. — Це Сорая з Ріджала, родина якої походить з провінції Фешт. Вона є командиркою загону із цих чотирьох військових частин. Сорая має багато талантів, але насамперед вона видатна лучниця й широко відома майстерністю у верховій їзді.
Сорая вклонилася на знак поваги, й Алізе помітила численні срібні пасма, що пронизували її довге темне волосся. Побачивши стільки сивини — доказу її терпіння, — Алізе знову відчула біль у грудях.
— Ваша Величносте, — прошепотіла Сорая. Коли вона підвела погляд, її карі очі були сповнені глибокого хвилювання. — Мені бракує слів. Для мене велика честь навіть стояти перед вами. Я приєдналася до таємного війська, коли мені було вісім років, після того як дванадцятьох членів моєї родини було страчено за спробу втечі з табору для військовополонених у Шеффаті. Я була найменшою та єдиною, кому вдалося втекти. Щодня я жила мрією, що одного дня мені пощастить служити під вашим керівництвом і вшанувати мою родину, віддавши життя за визволення нашого народу.
Алізе сприйняла це як удар у груди. Минула ціла хвилина, перш ніж вона змогла заговорити, бо горло стиснуло від емоцій.
Відчувай,
колись казали їй батьки.
Кайдани, які носить твій народ, часто невидимі для ока. Відчувай,
— казали вони, —
бо навіть якщо ти осліпнеиі, ти знатимеш, як їх розірвати.
Алізе відчула полегшення.
Вона звільнила напругу, яку тримала в собі так довго, та дозволила болю вільно пронизувати її, змінювати її. Так довго загублена королева хотіла познайомитися зі своїм народом — хотіла бути тією, хто понесе їхні страждання та перетворить їх на силу.
Тепер нарешті у неї з’явився шанс.
Вона простягнула руки й стиснула долоні жінки між своїми.
— Ми маємо однакові мрії, — промовила вона, затинаючись. — Я теж завжди хотіла служити своєму народу. Ви недарма страждали, Сорая. Разом ми здійснимо наші мрії.
Очі Сораї затуманилися від зворушення, та вона швидко нахилила голову.
— Ваша Величносте, — прошепотіла жінка, й одна сльоза впала на землю між ними.
Алізе відступила, стримуючи печію в носі та гарячі сльози, що обпікали її очі.
Вона підняла підборіддя.
Молода королева поглянула на тисячу солдатів, що стояли перед нею, і тоді зрозуміла, з упевненістю, якої ніколи раніше не відчувала, для чого саме вона народилася.
Алізе була призначена бути провідником для всього цього болю.
Вона була створена, щоб його витримати. Джин-ка вбирала його у свої вени, переробляла та випускала у формі гніву назад у світ. Усі ці роки невизначеності; усі години сумнівів; увесь той біль, який вона несла в собі, неначе гниючі трупи на своїй спині. Тепер нарешті...
Розуміння.
Незадовго до тринадцятого дня народження Алізе тримала обпечену руку матері, коли та заживо згоріла у своєму рідному домі, а звук материнських криків назавжди закарбувався в її пам’яті. Її батьки не вижили в пеклі, яке мало знищити всю її родину, але Алізе дивом виявилася вогнетривкою. Вона вийшла з попелу фізично неушкодженою, але внутрішньо обвуглилася до невпізнання.
Саме тоді вона побачила єдиний предмет, що також не згорів і лежав серед залишків її життя — Книгу Ар’ї.
Саме тоді вона подалася в найглибше підпілля.
Батько Алізе був убитий роком раніше. А перед тим, як вбили її батьків, одне за одним були вбиті її вчителі, наставники й друзі родини. Майже всі, кого вона знала, загинули кривавою смертю.
Останні шість років її життя були затьмарені нескінченною низкою спроб убивств або ж хворобами, бідністю, жорстокістю, приниженням і знущаннями. Життя Алізе було настільки сповнене страждань, що вона часто дивувалася здатності продовжувати жити. Несправедливість обрушувалася на неї звідусіль. Було справжнім дивом, що біль самого життя ще не вбив її.
І все ж таки...
Вона почала усвідомлювати, що саме біль сформував її; біль, який і пом’якшив, і залишив шрами; біль, який найкраще підготував її до цієї миті.
Алізе випрямилася, дивлячись на натовп. У неї не було плану. Вона навіть не знала, що може говорити, поки раптом не відчула, що це треба зробити. Дівчина не розуміла, як вона почуватиметься, поки раптом це не нахлинуло на неї, наче хвилі.
— Мої дорогі брати й сестри, — промовила королева, і голос її пронісся долиною.
Вони завмерли; запала тиша; якийсь птах заспівав пісню. Алізе відчувала, як її друзі зібралися навколо неї, так само сильно, як вона відчувала вітерець. Дівчина не могла знати, як вони сприймають її, її очі, що блищали у променях ранкового сонця. Вона знала лише, що настав час зробити крок уперед. Алізе рушила вглиб галявини, ближче до солдатів, випрямившись, наскільки могла, та почала роздивлятися їхні здивовані обличчя. Хвиля розчулення переповнювала її груди, забираючи подих.
Вона глибоко зітхнула.
— Мої дорогі брати й сестри, — повторила молода жінка. — Я хочу, щоб ви краще зрозуміли мене. Я хочу, щоб ми краще зрозуміли одне одного. Відчуваю, що повинна зізнатися вам, що я теж не позбавлена відчуття горя. Мені не байдуже до випадкової жорстокості цього світу. Якщо ви сподівалися на жорсткого лідера, то, на жаль, я вас розчарую.
— Та я вірю в невпинне прагнення справедливості, — сказала вона, підвищуючи голос. — Досягнення якої вимагає, зокрема, крові тиранів. Я не боюся вбивати своїх ворогів. Але я не байдужа до смерті та не прагну вбивати, бо справжня справедливість вимагає збереження співчуття.
Вона зробила паузу.
— Без нього кровопролиття може бути безмежним; без нього війни не матимуть кінця; без нього ми не знатимемо, як відродитися після такої страшної бойні.
На цих словах солдати почали виструнчуватися.