Страница 37 из 127
Час для нього сповільнився, і ця секунда зв’язку розтягнулася на тисячу дрібних миттєвостей. Чоловік усе ще не міг оговтатися від її слів, її сліз, від болю в грудях — настільки сильного, що він ледве міг дихати. Чоловік не міг повірити, що наважився доторкнутися до неї. Його ноги понесли його до неї без явного наказу, підкоряючись їй, як сонце підкоряється горизонту. Тепер він уже не міг відпустити її.
Скільки разів у своїх галюцинаціях він цілував кожну западину та вигин її тіла? Скільки ночей у своєму житті він провів на колінах перед нею?
Він утратив рахунок.
Кір не знав, як він прожив так довго, не обіймаючи її, як вижив, не дивлячись їй в очі. Незабаром туланський король буде змушений повернутися до того холодного існування, але він не міг згадати, чому. Чому міг бажати чогось іншого? Як міг відмовитися від неї тепер, коли вона була тут, у його обіймах, там, де вона мала бути, де він міг захищати її...
— Місіс? — Знову пролунав стукіт у двері. Час упав на нього, розбившись на друзки.
Диво дитячого голосу вивело Кіра з божевілля, заштовхнувши назад у в’язницю його розуму, де кайдани знову зімкнулися навколо горла.
Він відпустив її з нестерпним болем. Алізе відповіла йому таким ніжним поглядом, що він подумав, що може загинути.
—Дякую, — прошепотіла вона.
І тоді, вдруге за цю ніч, двері відчинилися.