Кожен виток долі

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НА НЕЇ ЗІ СТРИМАНОЮ УСМІШКОЮ ДИВИВСЯ ДІН, високий і худорлявий, а його руки були засунуті в кишені штанів. Він був одягнений у темно-червоний светр грубої в’язки, на комірі якого були прикріплені тонкі окуляри, дві скріпки та акуратно складений квадратний папірець, пришпилений до третьої скріпки.

— Так, звісно, — сказала Алізе з полегшенням, коли її здивування вщухло. — Сідайте, будь ласка.

Дін рідко виходив зі своєї майстерні.

Аптекар проводив дні дуже активно та в тісному товаристві з палацовим алхіміком — жінкою на ім’я Айла, схожою на сірник. Висока та худорлява, вона мала сухий та непохитний характер, а її сувора діловитість приваблювала ардунійського аптекаря так само, як дощ приваблює троянди.

Вони одразу подружилися.

Тут, у Тулані, де аптекарі та алхіміки мали доступ до більших запасів магії, Дін захопився своєю професією. Під керівництвом Айли він дізнався багато нового про те, як змішувати нові зілля та еліксири; це означало, що Алізе рідко бачила Діна, лише на короткий час, бо він щодня йшов до своєї лабораторії з маніакальним блиском в очах, як божевільний винахідник.

Вона ніколи ще не бачила чоловіка таким щасливим.

Алізе спостерігала за своїм другом, який сів на стілець поряд, біля каміна, та намагалася збагнути, що ж спонукало його завітати до неї. Чи, може, він прийшов про щось попросити.

На її подив, він мовчав.

Вони занурилися у приємну тишу, яку порушувало лише тріщання дров. Дін легенько відкашлявся, потім підвів очі до стелі, спостерігаючи за трояндовими лозами, що продовжували захоплювати залу. Мимохіть, ніби вже звикнувши до цієї справи, він змахнув з волосся випадкову пелюстку, а потім ще дві зі светра. Кивнув у бік вікна.

— То все ще немає рішення щодо павуків? — запитав він.

Алізе похитала головою й тихо зітхнула.

Він підняв брову.

—А що із сараною?

— Вона повернулася, — сказала дівчина. — Вона завжди повертається.

—Але іноді вона полишає це місце?

Джинка кивнула, а потім помітила пару снод, що завмерли десь на периферії її зору. Напруга в ній зросла.

Дін нахмурився, відкинувшись на спинку стільця.

—Дивно, — промовив він майже до себе.

—Дуже, — погодилася вона, боячись сказати забагато.

На другий ранок відсутності Кіра, яскраво-зелена сарана була помічена навколо закинутого крила його замку; її вир розростався та розлітався, наче моторошні хвилі. Та ніби цього було недостатньо, наступного дня навколо палацу з’явилися рої джмелів, які, втомившись кружляти, почали злітатися на королівські троянди — по кілька пухнастих тіл на кожну квітку. Незабаром після цього на дверях і вікнах з’явилися павуки, які висіли, наче кулони, на своїх підвісках і легенько билися об скло під час вітру.

Спочатку все це вважалося прикрим нашестям, адже, незважаючи на всі зусилля прислуги, комах і павуків не вдалося вигнати остаточно.

Але потім садівник виявив зграю лисиць, які в сутінках бігали по траві, кожна з них тримала в зубах абрикос, який потім тихо поклала на газон. Потім пролунав крик ворон — сотні крилатих чорних плям одночасно приземлилися на дах, гучно стукаючи по черепиці й кроквах. Та найстрашнішим було те, що десятки змій поповзли по крутих схилах навколо замку, звиваючись, наче блискучі серпи.

Старе серце садівника не витримало — бідолаха зомлів від страху.

Алізе негайно викликала аптекаря.

Саме Дін приготував зілля, яке того ж дня оживило садівника.

Саме Дін у цьому безладді зустрівся очима з Алізе, кинувши на неї мовчазний допитливий погляд.

— Сьогодні вранці, невдовзі після світанку, біля заднього входу з’явився сніжний барс, — сказала дівчина, переводячи погляд на аптекаря. — Кухар повертався з ринку та побачив, як він сидів там, облизуючи лапи. Він також приніс із собою напівз’ідений абрикос, який залишив за дверима.

— Знову абрикоси?

— Цього разу тільки один, — сказала вона.

Він замислено гмикнув.

— Вочевидь, та кицька була доволі сердитою, — додала Алізе. Це можна було сміливо розповідати вголос, бо слуги вже знали цю історію. — Крик кухаря розбудив половину замку.

Дін підняв брови.

—То це кухар кричав сьогодні вранці? А я думав, це була Сарра.

— Власне, — відверто промовила Алізе, — зараз уже важко сказати, хто саме кричить.

На третій день відсутності короля верескливі сноди натрапили на зборисько сов, які сиділи на столах і стільцях у його спорожнілих кімнатах, тихо пожираючи мертвих мишей і кліпаючи своїми тривожними очима. Пізніше стало відомо про ще більшу кількість абрикосів, півдюжини з яких, як то кажуть, тихо гнили на коштовних килимах. Мудрі птахи навіть крилом не поворухнули, коли слуги в паніці кидали на них пильні ганчірки, і це була настільки дивна реакція, що раптом стало ясно: тварини, мабуть, на щось чекають.

Але на що саме, ніхто не знав.

Жодна із цих тварин не була агресивною; усі вони були терплячими; та їх не можна було переконати забратися, скільки б разів не змітала мітла з вікон усі ці восьминогі прикраси.

Звісно, Алізе прийшло в голову запитати себе, чи ці тварини шукають Кіра — адже часу між його усамітненням і їхнім приходом було достатньо, щоб установити зв’язок. Ба більше, вона чітко пам’ятала, що одного разу бачила напівз’їдений абрикос у його особистих покоях.

Та промовлене вголос, це не було переконливим доказом. Багато людей їдять абрикоси, чи не так?

Алізе цього не знала, бо ніколи не їла абрикосів. Більшою проблемою було те, що сама теорія не мала сенсу. Яку причину міг мати рій сарани, щоб турбуватися про місце перебування короля?

Саме це питання здавалося абсурдним.

Навіть Сарра, стурбована королева-мати, не могла визначитися, чи то відчувати підозру, чи радіти через ув’язнення свого сина. Гірше того, не було експертів, до яких можна було б звернутися із цього питання, та ніхто не міг дати готового пояснення. Були викликані Провидці, але то було марно, бо жерці та жриці відмовилися щось пояснювати або прибрати цей звіринець. Поява довгоногого сніжного барса цього ранку викликала глибоке занепокоєння, але все ж таки не таке глибоке, як команда велетенських драконів, які щодня бродили по території палацу, а їхні гучні кроки викликали страшні поштовхи у стінах. Звірі роздирали м’яку траву, розриваючи землю кігтями, та неодноразово обпалювали шпилі своїм вогняним ревом.