Кожен виток долі

РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТИЙ

— ЙОГО ЗІНИЦІ СИЛЬНО РОЗШИРЕНІ, — сказав Дін. — 3 ним щось відбувається...

— Чорна магія? — запитав Камран. — Ти думаєш, він використовує чорну магію?

Коли Ібліс оприлюднив умови тієї єдиної послуги, якої він бажав, Кір з огидною ясністю зрозумів, чому його брат був готовий кинути його на вівтар — адже прохання диявола було жахливо простим:

Заволодіти його тілом.

Біджан, старший принц, вважав, що Кір змарнував своє життя, приєднавшись до священства. На думку брата, Кір уже був мертвий. Біджан не міг зрозуміти бажання Кіра відмовитися від королівських титулів, зректися багатого спадку й підкоритися життю, спрямованому на те, щоб принизити його настільки, що одного дня він міг би забути навіть власне ім’я.

— У книзі щось змінилося? — запитала Худа. — Я починаю боятися, що ми занадто довго зволікаємо.

— Ще ні, — відповіла Алізе. — Можливо, вона не зміниться, доки ми не дістанемося замку.

—А ти не думаєш, що земля спробує вбити нас до того?

— Не знаю, — відповіла Алізе, у голосі якої почала бриніти паніка. — Але ми не можемо просто так залишити його... Мені потрібно зрозуміти, що відбувається...

Як і багато Інших Провидців, Кір прийшов до храму, бо його молоде серце відчувало беззаконня й неспокій, а душа — невідомість. У дитинстві він мріяв лише про одне — зрозуміти вітер, пізнати дощ. Хлопець прагнув відчути в собі сили землі, відчути, як магія бурхливо пульсує в його жилах.

— Що з ним відбувається? — запитав Камран, який щосекунди набував дедалі збентеженішого вигляду. — Це що, ще одна з його витівок?

— Може, він помирає? — припустив Омід.

— Я ніколи не мав такого щастя, — зауважив Камран.

— Чому він мав би помирати? — запитав Дін. — Він доторкнувся до чогось? Можливо, він натрапив на щось дивне? Можливо, хтось бачив, як він...

Насправді, саме та ніжність, яка давала йому силу, живила ті самі бурі, що знищували його. Іноді Кір відчував себе настільки пригніченим і виснаженим силою цього світу, що ледь міг витримати навіть дотик ранкової роси, і це робило його нещасним і розлюченим водночас. У деякі моменти йому спадало на думку, що якби його почуття були менш глибокими, він міг би жити простішим життям.

— Кіре? — Хазан схопив його за плечі й сильно струснув. — Кіре, ти маєш зі мною поговорити. Що з тобою зараз відбувається?

Якби він був звичайною дитиною, звичайним хлопчиком, менш вразливим юнаком, то, може, й ніколи не шукав би спокою за межами палацових стін.

Можливо, чоловік ніколи не переймався б питаннями честі. Можливо, він ніколи не навчився б терпіти. Можливо, він був би задоволений золотом, відволікався б на коштовності та був би щасливий проводити своє життя, задовольняючи нудні бажання, не зважаючи на все інше.

Та якось так вийшло, що його власне серце зрадило його.

—Хазане,

— прошепотів він. — Усе скінчено.

— Що ти маєш на увазі? — Джин зробив крок назад. — Що саме скінчено? Про що ти кажеш?

— Я зазнав поразки.

— У чому ти зазнав поразки? — запитала Худа, озираючись. — Чому він зазнав поразки? Що відбувається?

Кір знав, що має зараз зробити, хоча й не знав, як він це витримає. Він не міг дозволити собі думати про все, що втрачає — про мільйони загиблих, про свого батька, який ніколи не повернеться, про свою душу, що руйнується, та про Алізе...

Що станеться з Алізе?

— Кіре?

У мить, коли він відчув дотик її шкіри, Кір зрозумів, що мусить рятувати своє життя. Він це розумів, але застиг на місці, а його серце відчайдушно, дедалі болісніше забилося, попереджаючи його про щось, коли вона просунула пальці по його долоні, намагаючись ухопитися за його руку.

Він тихо зітхнув.

Без сумніву, його охопив напад божевілля, бо замість того, щоб відсунутися — замість того, щоб виправдовуватися, — його рука автоматично, інстинктивно стиснула її руку. І, як приплив, що повертається в море, він одразу відчув надзвичайне запаморочливе полегшення.

—Алізе, — промовив він, заплющивши очі.

Чоловік не міг тоді вирішити, що саме в ній він любив найбільше. Він не міг вибрати, і йому не потрібно було турбуватися про це. Вона була непохитною ніжністю; витонченою силою. Він хотів провести з нею ціле життя, про яке навіть боявся думати. Він хотів бути з нею весь час, але цього ніколи не буде. Він хотів тих миттєвостей, на які не заслуговував. Вона була для нього всім, а він був ніким, і ніколи це не було так очевидно, як зараз.

Він розплющив очі.

Вона дивилася на нього з відчайдушною любов’ю, яка живила його знесилене серце, навіть коли він знав, що не заслуговує на це.

Він підвів її. Він підвів себе. Він підвів свою сім’ю, свій народ...

Чорт забирай, він підвів увесь світ.

— Що з тобою? — запитала Алізе, ніжно стискаючи його руку. — Ти не хочеш зі мною поговорити?

Кір тяжко зітхнув.

Диявол грав ним, як майстерний лялькар.

Спочатку Ібліс хотів лише вселитися в тіло глиняного короля, але Кірові здалося це настільки небезпечним і жахливим проханням, що замість цього він ненароком уклав угоду, яка дала дияволу змогу вимагати набагато більше. Тепер Ібліс міг заволодіти його тілом, перебуваючи у шлюбі з пророкованою рятівницею його народу. Він був би королем джинів для своєї королеви, та, без сумніву, знайшов би спосіб украсти її силу, щоб жорстоко помститися світу глиняних.

— Кіре, — сказав Хазан, киплячи від гніву. — Клянусь, якщо ти не даси пояснення в найближчу мить, я випатраю тобі кишки...

Диявол

одружиться

з нею.

Що він з нею зробить? Як він буде з нею поводитися?

Якщо він наважиться до неї доторкнутися...

Кір був настільки розбитий цією думкою, що боявся, ніби розірве себе на шматки своїми ж руками. Страх і лють наповнювали його руйнівною силою, але він не міг нічого вдіяти, щоб це зупинити. Він не міг її врятувати. Він не міг її захистити.

Це

він

був причиною того, що вона опинилася під загрозою зла.

Це він був причиною того, що мільйони людей будуть убиті, причиною того, що її мрії будуть розбиті на друзки, причиною того, що вона зараз у небезпеці. Ібліс заборонив Кіру говорити вголос про свою частину угоди, але правила гри вже не мали значення. Кір був готовий утратити все — і найменше, що він міг зробити, це попередити її про все те, що він своїми руками випустив на волю.

Найменше, що він міг зробити, — це зізнатися.

Трагедія Тулану

Була сумною казкою.

Імперія, що слабшає,

Позначена поразкою.

Ми вбили ваших ворогів,