Страница 100 из 127
РОЗДІЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ
МАЙЖЕ ОДРАЗУ В КІМНАТІ ПРОЛУНАЛА низка примарних звуків, схожих на мелодію ножів, що ріжуть камінь.
—Хазане, — прошепотіла Алізе. — Хазане, поглянь-но...
На стінах навколо них повільно почали з’являтися накреслені літери, розкидані безладно, наче в якійсь головоломці. Її друзі намагалися вгадати незакінчені слова, що виникали навкруги, ніби вони могли б набути більшого сенсу, якщо промовити їх уголос.
— Погрози?
— Зв’язки?
— Сіль?
—Дух?
— Витоки?
— Ні, це
виткане...
— Я думаю, там написано виткане королівство...
— О, це ж пророцтво! — вигукнула Худа.
— Але це більше, ніж просто пророцтво, — зауважив Камран. — Тепер там з’явилися нові частини...
Алізе тільки-но почала розшифровувати ці слова, як почула, що її кличе Хазан.
Вона обернулася до нього.
— Так?
— Я просто подумав, що ти маєш знати, — урочисто промовив він. — Що, на мою думку, Кір має рацію. Що ти народилася Провидицею.
— Я теж так думаю, — погодилася Худа.
— І я, — підхопив Омід.
Алізе похитала головою.
—Але я б знала, якби це справді було так. Мої батьки мені б сказали...
— Твої батьки сказали тобі, що одного дня ти володітимеш стародавньою могутньою магією, якої ще не бачив світ. Що ж це таке, як не дар Провидиці?
— Саме так! — вигукнула Худа. — Я знала, я знала...
— Я теж знав, — підхопив Омід.
Дін сперся плечем об стіну.
— Гадаю, ми всі здогадалися про це, коли Провидці вклонилися їй у храмі.
— Я не здогадався, — сказав Камран зі збентеженим виглядом. — Я й гадки не мав...
— Вони вклонилися тобі? — різко запитав Кір.
— Ми троє це бачили, — схвильовано підтвердив Омід, указавши на себе, а потім на Худу й Діна. — Провидці зібралися у храмі навколо неї, але нічого не говорили, вони тільки...
Він показав жестом, як вони схрестили руки на грудях, а потім нахилився.
— А потім вони просто —
пуф!
— і зникли.
Кір зробив крок назад, настільки він був уражений.
— Це правда? — запитав він Алізе.
Дівчина не розуміла, чому їй було страшно зізнатися в чомусь настільки простому, але вона відчула легке тремтіння, коли прошепотіла:
—Так.
І тоді, неочікувано, Кір
засміявся.
Звук сміху вирвався з його тіла в пориві радості, і він провів руками по волоссю, ніби не знаючи, що із собою робити. Його широка нестримна усмішка була для неї справжнім шоком, бо вона пробила його броню й висвітлила справжню велич. Він одразу ж став молодшим і легшим, позбувшись своїх обладунків; його сяйливі очі та м’який вираз обличчя були настільки природними, що вона могла б уявити, яким він міг би бути в іншому житті, якби завжди так сміявся. Алізе була зачарована цим відкриттям. Вона ніколи не бачила, щоб її чоловік відчував справжнє щастя, та чим довше він усміхався, тим сильніше боліло її серце.
Та здавалося, що Алізе була єдиною, на кого це так вплинуло.
— Це не смішно, — гримнула на нього Худа. — Чому ти смієшся?
— Невже хтось із нас здивований, що він має таке своєрідне почуття гумору? — спитав Камран.
— Я не вважаю це смішним, — сказав Кір, нахмурившись, а потім усмішка зникла з його обличчя. — Я вважаю це неймовірним.
Коли він повернувся до Алізе, то маска байдужості знову повернулася на його обличчя. Як це її дратувало!
—Диявол, мабуть, знав про це ще від твого народження, — промовив Кір. — Він зрозумів, що може спілкуватися з тобою, бо ти була природно налаштована на сприйняття невидимого, уже перебуваючи в гармонії із численними вібраціями цього загадкового світу. Ти робиш це так легко, що навіть не усвідомлюєш, що робиш це. Ти не можеш знати, що твій досвід є унікальним, бо ти ніколи не знала іншого способу...
— Це справді можливо? — запитав Камран. — Чи може людина
народитися
з магічними здібностями?
— Я не знаю, — швидко відповіла Алізе. — І я не впевнена, що...
— Ви були обрані самою землею, щоб правити цим королівством, — звернувся до неї Хазан. — Ви були фізично позначені магією — льодом, що тече у ваших жилах і змінює колір ваших очей. Ви були обдаровані магією із самого народження, Ваша Величносте. Це єдина теорія, яка має сенс.
Побачивши непевний вираз на її обличчі, він додав:
— Ви забули, що ваша мати колись витягла вас із каміна, коли ви були немовлям?
— Це правда? — здивовано запитав Омід.
— А скільки людей ти знаєш, які від народження не бояться вогню? — наполягав Хазан.
—Або мають природну здатність до зцілення, — додав Дін.
— Ти маєш природну здатність до зцілення? — запитав Кір, відхилившись назад.
— Я... Тобто...
— Так, — відповів Хазан. — І вона тільки посилюється.
— Але...
— А хіба ти не казала, що відчуваєш себе інакше, відколи ми приїхали в ці гори? — запитав Камран. — Що ти відчуваєш свою магію?
— Я... тобто я відчуваю, але...
— Не забуваймо, що її кров тепер справжня! — втрутилася Худа. — Або принаймні була справжньою...
—Але я не знаю, звідки все це береться, — поспішно мовила Алізе, змушуючи себе визнати вголос те, що її лякало. — Я не знаю,
чому
це відбувається. Я ніколи навіть не торкалася живого кристала. Я ніколи не чаклувала, ніколи не видобувала магію із землі...
—А тобі це й не потрібно, — втрутився Кір.
Усі голови повернулися в його бік.
— Що? — запитала Алізе. — Що ти маєш на увазі?
— Я теж намагався зрозуміти, звідки береться твоя сила, і тільки зараз, здається, нарешті зрозумів.
Він завагався.
—Тобі не потрібно викликати свою магію з кристалів, як це роблять інші Провидці. Твоя сила справді походить із цих гір, — сказав він, торкаючись рукою гуркотливої стіни, на якій і досі викарбовувалися літери. — Але твій зв’язок настільки органічний, що тобі навіть не потрібно видобувати мінерали, тягаючи туди-сюди важкі уламки каменей, як решті з нас. Тобі не потрібно трощити землю, щоб отримати те, що належить тобі.
— Не потрібно?
— Їй не потрібно? — перепитав Омід.
—Алізе, — промовив Кір, пом’якшивши вираз обличчя. — Я вважаю, що тобі потрібно лише звернутися до магії з певним наміром, і сила сама прийде до тебе. Я вірю, що ти маєш прямий зв’язок із землею.
Це змусило її замовкнути.
— Якщо все це правда, — зауважив Дін, — то чому вона повинна була приїхати в гори саме зараз? Навіщо їй ця важка подорож?
— Я мав на увазі просту магію, — відповів Кір. — Доступну всім Провидцям. Але це...