Це зіткане королівство

Розділ четвертий

МІСЯЦЬ НА НЕБІ БУВ ТАКИЙ великий, що Камрану здавалося, ніби він може доторкнутися пальцем до його поверхні, намалювати кола навколо його ран. Дивився на жилки й зоряні спалахи, білі плямки, схожі на павучі мішечки. Він роздивлявся все це, поки його розум працював, а очі звузилися, побачивши неможливу ілюзію.

Вона справді зникла.

Він не мав наміру витріщатися, але як міг відвести погляд? Камран угледів небезпеку в діях нападника ще до того, як той витягнув ножа; гірше того, ніхто не звернув на сутичку жодної уваги. Дівчину могли скалічити, викрасти чи вбити в найгірший спосіб. І хоча Камран присягнувся зберігати анонімність на денному світлі, кожен інстинкт спонукав його попередити, утрутитися, поки не стало надто пізно…

Йому не варто було хвилюватися.

Проте його багато що непокоїло, а понад те, що з дів­чиною було щось не так. Вона носила сноду — пов’язку з напівпрозорого шовку навколо очей і носа, яка не те щоб закривала, але розмивала її риси. Сама по собі снода була доволі безневинною, її носили всі, хто працював прислугою. Вона, напевно, покоївка.

Але від слуг не вимагали носити сноду поза роботою, і було дивним, що дівчина вдягла її в таку ранню годину, коли королівські особи ще спали.

Ймовірно, що вона взагалі не була покоївкою.

Шпигуни проникали в імперію Ардунія роками, але в останні місяці їхня кількість загрозливо зросла, підживлюючи тривожну стурбованість, яка останнім часом переповнювала думки Камрана і якої не міг позбутися.

Він видихнув своє розчарування, випустивши на мо­розі хмару.

З кожною хвилиною Камран дедалі більше переконувався, що дівчина вкрала одяг прислуги, адже її спроба замаскуватися була не лише погано виконана, але й легко видавала незнання багатьох правил і манер, які визначали життя нижчих класів. Одна лише її хода непокоїла: вона ходила надто гарно, як для служниці, тримаючись з певною королівською поставою, що формується лише в дитинстві.

Ні, тепер Камран остаточно впевнився, що дівчина щось приховує. Це вже не вперше хтось використовує сноду, щоб замаскуватися на вулиці.

Камран поглянув на годинник на площі. Він приїхав до міста сьогодні вранці, щоб поговорити з Провидцями, які надіслали таємничу записку з проханням про аудієнцію з юнаком, незважаючи на те, що він не повідомляв про своє повернення додому. Схоже, сьогоднішню зустріч доведеться відкласти, оскільки, на превеликий жаль, надійні інстинкти Камрана не давали йому спокою.

Як, користуючись лише однією вільною рукою, покоївка так холоднокровно обеззброїла людину, яка приставила ніж до її горла? Звідки у покоївки міг з’явитися час або гроші на навчання самооборони? І що ж вона такого сказала людині, залишивши її плакати на снігу?

Нападник тільки зараз звівся на ноги. Його руда кучерява шевелюра вказувала на те, що він з Фешта, регіону, що розташований щонайменше за місяць їзди на південь від Сетара, столиці. Нападник не лише був далеко від дому, але й, схоже, зазнавав сильного болю, одна його рука звисала нижче за іншу. Камран спостерігав, як рудоволосий тримав свою хвору кінцівку — схоже, вивихнуту, а здоровою обережно утримував рівновагу. Сльози проклали чисті доріжки по його брудних щоках, і вперше Камранові вдалося добре роздивитися злочинця. Якби він вмів проявляти емоції, на його обличчі можна було б помітити здивування.

Нападник був доволі юним.

Камран швидко рушив до нього, на ходу насуваючи на обличчя хитромудру кольчугу. Він ішов назустріч вітру, плащ лопотів по його чоботях. Зупинився лише тоді, коли майже впритул підійшов до дитини. Цього було достатньо, щоб фештський хлопчик відскочив, здриг­нувшись від болю. Хлопчина обхопив поранену руку, зігнувся, притиснувши голову до грудей, як покірна багатоніжка, і з нерозбірливим бурмотінням спробував пройти повз.

— Lotfi, hejj, bekhshti…

Будь ласка, сер, перепрошую…

Камран ледве міг повірити в нахабство цієї дитини. Проте його втішало, що він не помилився: хлопчик розмовляв фештунською, тож перебував далеко від дому.

Камран мав намір відвести дитину до магістрату — це була єдина мета, з якою він підійшов до хлопчика. Але тепер, не маючи змоги розвіяти свої підозри, він завагався.

Дитина ще раз спробувала обійти його, і Камран знову загородив їй шлях.

— Kya tan goft et cheknez?

Що тобі сказала та

ю

на леді?

Хлопчик злякався і відступив. Його шкіра була на один-два відтінки світлішою за карі очі з розсипом темного ластовиння на носі. Жар розливався його обличчям недоладними плямами.

— Bekhshti, hejj, nek mefem…

Вибачте, сер, я не ро­зумію…

Камран підійшов ближче. Хлопчик ледь не заскиглив.

— Jev man, — сказав він. — Pres.

Відповідай.

Негайно

.

Тоді хлопчик заговорив так швидко, що його ледве можна було зрозуміти. Камран перекладав подумки, поки дитина говорила:

— Нічого, сер… будь ласка, сер, я не завдав їй шкоди, це було лише непорозуміння…

Камран стиснув вивихнуте плеча хлопчика рукою в рукавичці, й фешт закричав, задихаючись, його коліна підкосилися.

—

Ти смієш брехати мені в обличчя…

— Сер, будь ласка… — дитина розплакалася. — Вона лише повернула мені мій ніж, сер, клянуся, і… і потім запропонувала хліб, вона сказала…

Камран відступив, опустивши руку.

— Ти й далі брешеш.

— Клянуся могилою моєї матері. Усім святим…

— Вона повернула зброю і запропонувала нагодувати тебе, — різко мовив Камран, — після того, як ти її ледь не вбив. Після того, як хотів обікрасти її.

Хлопчик похитав головою, на його очах знову з’яви­лися сльози.

— Вона проявила до мене милосердя, сер. Будь ласка…

—

Досить

.

Хлопчик стулив рота. Розчарування Камрана зростало, йому відчайдушно хотілося когось задушити. Він ще раз оглянув площу, наче дівчина могла з’явитися так само легко, як і зникла. Погляд знову зупинився на хлопчикові.

Його голос звучав, немов грім.

— Ти приставив лезо до горла жінки, неначе останній боягуз, найогидніший з людей. Ця молода жінка, може, й проявила до тебе милосердя, але я не бачу причин робити те саме. Ти сподіваєшся залишитися безкарним? Уникнути правосуддя?

Хлопчик запанікував.

— Будь ласка, сер, я піду і помру, сер, переріжу собі горло, якщо ви попросите, тільки не віддавайте мене магістрату, благаю вас.

Камран кліпнув. Ситуація ускладнювалася щосекунди.

— Чому ти так кажеш?