Це зіткане королівство

Алізе обережно підняла зі снігу клинок нападника, подивилася, як він грубо зроблений. Вона також оцінила хлопчика. Його обличчя було зовсім юним, як вона і підо­зрювала. Дванадцять років? Тринадцять?

Вона опустилася на коліна біля нього, і він закляк, його ридання ненадовго завмерли в грудях.

— Nek, nek, lotfi, lotfi…

Ні, ні, будь ласка, будь ласка…

Узявши його неушкоджену руку у свою, розігнула брудні пальці й вклала руків’я назад у його долоню. Знала, що бідолашному хлопчику це ще знадобиться.

Усе ж таки.

— Є інші способи вижити, — прошепотіла вона фештунською. — Якщо захочеш хліба — приходь на кухню в Будинок Баз.

Хлопчик витріщився, спрямувавши на неї всю силу свого переляканого погляду. Вона бачила, як він намагається відшукати її очі крізь сноду.

— Shora? — запитав він.

Чому

?

Алізе ледь усміхнулася.

— Bek mefem, — тихо промовила вона.

Тому що

я розумію.

— Bek bidem. —

Тому що я була на твоєму місці.

Не чекаючи на його відповідь, Алізе звелася на ноги та обтрусила спідницю. Відчувши на горлі вологу, дістала з кишені хустинку, якою притиснула рану. Вона все ще стояла, не рухаючись, коли пролунав дзвін, сповіщаючи про годину, й у повітря злетіла ціла плеяда шпаків, виблискуючи на світлі своїм райдужним оперенням.

Алізе глибоко вдихнула, утягуючи в легені холодне повітря. Вона ненавиділа холод, але він принаймні бадьорив. А постійний дискомфорт не давав їй заснути краще, ніж будь-яка чашка чаю. Минулої ночі Алізе спала лише дві години, але не могла дозволити собі перейматися цим. Рівно за годину вона мала стати до роботи на місіс Аміну, а це означало, що за наступні шістдесят хвилин їй треба було багато чого встигнути.

І все ж вона завагалася.

Ніж, приставлений до її горла, вивів з рівноваги. Її турбу­вала не агресія — колись на вулицях їй доводилося мати справу з набагато гіршими, ніж голодний хлопчисько з ножем, — її бентежило те, що це сталося саме зараз. Вона не забула події минулої ночі: голос диявола, обличчя юнака.

Вона не забула, просто відклала це вбік. Хвилювання було її особистим заняттям — для Алізе це було третє заняття. Робота, котра вимагала від неї вільного часу, якого їй бракувало, тому вона часто відкладала своє страждання на задвірки, залишаючи його припадати пилом, доки не знайдеться вільна хвилина.

Проте Алізе не була дурепою.

Ібліс переслідував її все життя, доводячи до божевілля своїми незрозумілими загадками. Вона ніколи не могла збагнути його незгасного інтересу до неї, бо хоч і знала, що крига в її жилах робить її винятковою навіть серед свого народу, але це здавалося недостатньою причиною, щоб приректи дівчину на всі ці тортури. Алізе ненавиділа те, що її життя було сплетене із шепоту цього звіра.

Джини та глиняні всіляко проклинали диявола, але людям знадобилися тисячоліття, щоб зрозуміти одну просту істину: джини ненавиділи диявола чи не найбільше з усіх. Зрештою, Ібліс був відповідальний за падіння їхньої цивілізації, за безпросвітне, невблаганне існування, на яке віддавна були приречені предки Алізе. Джини серйозно постраждали від дій Ібліса — його зарозумілості, а також від рук людей, які протягом тисячоліть вважали своїм священним обов’язком очистити землю від подібних істот, котрих сприймали лише як нащадків диявола.

Плям цієї ненависті було не так легко позбутися.

Принаймні одна річ стала очевидною для Алізе: присутність диявола в її житті була передвісником, який сповіщав про неминучі страждання. Вона чула його голос перед кожною смертю, кожним горем, перед кожним запаленим суглобом, на який спиралося її нелегке життя. Лише відчуваючи особливу душевну гармонію, вона допускала підозру: що послання диявола насправді були збоченим видом доброти, ніби він гадав, що може притупити неминучий біль своїм застереженням.

Натомість страх часто робив його ще гіршим.

Алізе цілими днями думала про те, які тортури можуть випасти на її долю, які муки чекають на неї. Неможливо було сказати, як довго вона…

Її рука завмерла: закривавлена хустка непомітно впала на землю. Серце Алізе раптом закалатало з усією міццю копит, б’ючись об груди. Вона ледве могла вдихнути. Це обличчя, це нелюдське обличчя.

Тут

, він був

тут

…

Спостерігав за нею.

Вона помітила його плащ майже одночасно з його облич­чям. Надзвичайно тонка чорна шерсть була важкою, вишукано обробленою, вона розпізнала її ледь вловну велич навіть звідси, навіть у цю мить. Без сумніву, це була робота мадам Незрін, найкращої кравчині найзнаменитішого ательє імперії. Алізе впізнала б роботу цієї жінки де завгодно. Насправді Алізе впізнала б роботу майже будь-якого ательє в імперії, а це означало, що їй часто достатньо було лише одного погляду на незнайомця, щоб зрозуміти, скільки людей на його похороні будуть прикидатися, що оплакують його.

Цього чоловіка, подумала вона, оплакуватиме безліч підлабузників, кишені яких, без сумніву, глибші, ніж у самого Дарія2. Незнайомець був високий, грізний. Він насунув на голову капюшон, залишаючи більшу частину обличчя в тіні, але був далекий від тієї анонімної істоти, якою сподівався здаватися. На вітрі Алізе розгледіла підкладку його плаща: найчистіший чорнильний шовк, витриманий у вині, загартований морозом. На створення такої тканини пішли роки. Тисячі годин праці. Юнак, мабуть, і гадки не мав, у що вдягнений. Як і, здається, не уявляв, що застібка на його горлі, котру вона помітила навіть звідси, — із чистого золота, а вартість його простих, нічим не прикрашених черевиків могла б нагодувати сотні родин у місті. Він був дурнем, думаючи, що може зникнути тут, що може мати перевагу над нею, що він може…

Алізе завмерла як укопана.

В її свідомості повільно прокидалося розуміння, а разом з ним — важка, незрозуміла тривога.

Як довго він там стоїть?

Жив-був чоловік,котрий носив по змії на кожному плечі.

Насправді Алізе могла б і не помітити його, якби він не дивився прямо на неї, прикипівши до дівчини очима. Вона вдихнула. Це вразило її із силою удару грому: вона побачила його тільки тому, що він дозволив їй це.

Хто ж тоді був дурнем?

Вона

.

Її тіло охопила паніка. Алізе відірвалася від землі й просто зникла, помчавши вулицями з надприродною швидкістю, яку зазвичай приберігала для своїх найгірших ­сутичок.

Алізе не знала, яку темряву принесе це дивне глиняне обличчя. Вона лише знала, що ніколи не зможе втекти від неї.