Романи

— Сучасне життя, — знову почав Еморі, — змінюється вже не століття за століттям, а день за днем, удесятеро швидше, ніж будь-коли раніше: населення подвоюється, цивілізації зближуються, взаємна економічна залежність, расові питання. А ми — марнуємо час. Моя ідея в тому, що нам потрібно прискорюватися. — Він навмисне зробив акцент на останньому слові, і водій несвідомо додав швидкості. Еморі й поважний пан засміялися, чоловічок теж засміявся після паузи.

— Кожна дитина, — сказав Еморі — мусить мати однаковий старт. Якщо батько може дати їй хорошу фізичну форму, а мати — навчити тверезо мислити, ця рання наука і має бути її підґрунтям. Якщо батько не може забезпечити фізичну підготовку, якщо мати провела роки в гонитві за чоловіками і не готувалась до виховання потомства — тим гірше для дитини. Не варто її штучно підтримувати грішми, посилати в приватні школи, тягнути через коледж... Кожен хлопець повинен мати однаковий старт.

— Добре, — сказав поважний пан, хоч його окуляри не висловлювали ані схвалення, ані заперечення.

— Потім я б передав усі підприємства в руки держави — для спроби.

— Уже намагались — не вийшло.

— Ні, трохи не вийшло. Якби у нас була державна власність, найкращі бізнесові аналітики працювали б на уряд і займались би чимось ще, окрім самих себе. У нас були б Маккеї замість Берг-сонів, Моргани у казначействі, Гілли керували б торгівлею між штатами. Найкращі юристи були б у сенаті.

— Вони б не працювали задарма на повну потужність.

— Ні, — сказав Еморі, хитаючи головою. — Гроші — не єдиний стимул, який будить у людині найкраще, навіть в Америці.

— А нещодавно ви самі сказали, що це стимул.

— Зараз так і є. Але якби ми заборонили мати більше, ніж визначену кількість майна, найкращі люди погналися б за іншою винагородою, яка приваблює людство, — за почестями.

Поважний пан видав звук, дуже схожий на «бе-ее».

— Наразі це найбільш нерозумне, що ви сказали.

— Не так уже й нерозумно. Цілком правдоподібно. Якби ви ходили до коледжу, то були б неабияк подивовані тим фактом, що людина буде докладати вдвічі більше зусиль заради сотні жалюгідних почестей, аніж той, хто ще й заробляє сам на себе.

— Дитячі ігри! — глузував його опонент.

— Ані трохи, хіба що ми всі — діти. Ви коли-небудь бачили дорослого чоловіка, який намагається потрапити в таємне товариство? Або сім’ю, яка розбагатіла і хоче потрапити в елітний клуб? Вони застрибають від радості навіть від однієї згадки його назви. Ідея, що людину можна примусити працювати, тільки якщо тримати золотий перед її очима, — це доповнення, а не аксіома. Ми так давно це робимо, що навіть забули, що може бути по-іншому. Ми створили світ, де це — необхідність. Ось подивіться, — Еморі ставав дедалі красномовнішим, — якби десятьом людям, застрахованим як від багатства, так і від голоду, запропонували зелену стрічку за п’ять робочих годин і синю стрічку за десять — дев’ятеро із десяти працювали б «за синю». Цей змагальний інстинкт потребує тільки символу. Якщо розмір будинку є символом, вони трудитимуться в поті чола лише заради нього. Якщо це лише ота синя стрічка — я впевнений, що вони працюватимуть так само наполегливо заради неї. Так було ще багато століть тому.

— Не погоджуся з вами.

— Я знаю, — сказав Еморі, сумно похитавши головою. — Але це не так уже й важливо. Я гадаю, ці люди скоро з’являться і візьмуть своє.

Чоловічок злостиво зашипів:

— Кулемети!

— Але ж це ви навчили їх ними користуватися.

Поважний пан захитав головою:

— У цій країні забагато власників, щоб допустити такий стан речей...

Еморі пошкодував, що не знає статистики — списку приватних власників і тих, хто нічим не володіє, і вирішив змінити тему.

Але поважний пан роздратувався:

— Коли ви говорите «одібрати власність» — ви на дуже хиткому ґрунті!

— А як вони отримають своє, не забираючи чогось? Роками людей годували обіцянками. Соціалізм, може, й не прогрес, але загроза червоного прапора — однозначно рушійна сила всіх реформ. Щоб на тебе звернули увагу, треба бути сенсаційним.

— Чомусь мені здається, вашим прикладом благотворного насильства є Росія?

— Цілком можливо, — визнав Еморі. — Звичайно, вони там перестаралися, як під час Французької революції, але я переконаний, що це справді видатний експеримент і вартий уваги.

— То ви не вірите у поміркованість?

— Поміркованих ви навіть не послухаєте, та вже й занадто пізно. Правда в тому, що громадськість зробила одну з найбільш дивовижних і приголомшливих справ — те, що вдається зробити раз на сто років. Вона підхопила ідею.

— Яку?

— Що як би не відрізнялися мізки й навички людей — їсти всім однаково хочеться.

— А якби взяти всі гроші світу... — почав чоловічок глибокодумно, — і розділити іх...

— Ой, припиніть! — різко перервав його Еморі і продовжив свої докази, зовсім не звертаючи увагу на те, що чоловічок розізлився.

— Людське черево... — почав він, але поважний пан перервав його роздратовано:

— Я дозволяю вам просторікувати, — сказав він, — але, будь ласка, уникайте теми живота. Я свій увесь день відчуваю. У будь-якому разі, я не погоджуюсь із половиною вами сказаного. Державна власність — базис усіх ваших тез, а це завжди — лігво корупції. Не будуть люди працювати за сині стрічки, це все маячня!

Коли він замовк, чоловічок рішуче кивнув і заговорив із твердим наміром таки висловитися.

— Є певні речі, які є безпосередньо закладені в людській природі, — заявив він із виглядом мудрої сови, — які завжди існували й завжди існуватимуть, і їх неможливо змінити.

Еморі безпорадно перевів погляд із чоловічка на поважного пана.

— Ну послухайте ж бо! Чому я зневірююсь у прогресі? Просто послухайте! Я можу не задумуючись назвати більше ста природних явищ, які людина змінила силою волі, сотню людських інстинктів, які були стерті або чекають схвалення цивілізації. Те, що цей чоловік зараз сказав, — тисячі років служило підґрунтям спільноти йолопів усього світу. Це заперечення зусиль кожного науковця, кожного державного діяча, кожного мораліста, рефор-